Під час минулої війни перебував я постійно поза Львовом, а приїздив сюди щомісяця на кілька днів. При зустрічах з моїми знайомими чув я не раз оповідання про Степана Навроцького та про дивні події, зв’язані з його особою. Я і сам мав охоту зайти до нього та переконатися наочно про правдивість тих, на мою думку, перебільшених оповідань, але якось не було нагоди. Тільки восени 1942 р. я вперше зайшов до Степана.

Мешкав тоді Степан в Бурсі по вулиці Янівській (адреса бурси: в. Янівська, 78; тепер це в. Шевченка). Я прийшов до нього з одним моїм приятелем. Кімната, в якій жив Степан, була середньої величини, скромно обладнана. В одному куті стояло залізне ліжко, накрите покривалом, посередині кімнати — стіл, а в другому куті стояв маленький столик, накритий скатертиною, на ньому — дві свічки та настільний хрест.

Степан був у кімнаті, підійшов до нас, щоб привітатись. Я, признаюся, був дуже розчарований. На основі оповідань та власної фантазії я уявляв собі, що Степан — це молодець аскетичного вигляду, вічно заглиблений в молитві або розважанні, для якого світ не існує. А тим часом до мене підійшов звичайний сільський хлопець, стрункий, середнього зросту, дещо смаглявий на лиці, з буйним темнуватим волоссям. Він нагадував мені моїх ровесників з сільської вулиці, яких десятками можна було зустріти в кожному нашому селі. Тільки одні очі викликали якесь дивне враження — зеленкуватого кольору, глибокі, наче бездна, здавалося, проглядають наскрізь мене і стіни кімнати та бачать речі ген десь далеко-далеко поза тою кімнатою. З типовою сільським хлопцям несміливістю, Степан привітався, ми почали розмову, що крутилася навколо проблем будня: політика німецьких окупантів, арешти, вивезення на працю, контингенти збіжжя та інших продуктів, що їх мусили здавати селяни і т.д. Це, зрештою, були теми розмов, які велися в кожному товаристві. Рівень розмови не перевищував рівня інтелігенції звичайного сільського хлопця.

Я говорив зі Степаном і дивувався, як мої знайомі, освічені люди, могли розказувати про Степана та приписувати йому так дивні речі. Під час розмови Степан раптом замкнув очі, почав засипати так, як деколи під час розмови засипає дитина на руках у матері, змучена цілоденною забавою. Присутній в кімнаті п. К. пояснив мені, що починається екстаза.

Вже по дорозі до Степана я відчував своєрідний страх чи радше якесь невизначене почуття, що огортає нас тоді, коли стоїмо перед якоюсь незбагненною тайною. Одначе, по приході до кімнати та по розмові зі Степаном це почуття розвіялось. Тепер воно знову віджило. Я почував себе як школяр перед іспитом, за вислід якого він не певний.

Тимчасом тіло Степана напружилося в кріслі до прямої постави, руки були складені навхрест на грудях, очі заплющені, здавалося, Степан — спить. Його взяли обережно на руки та поклали на ліжко. П. К. засвітив свічки на столі, пояснюючи, шо так роблять завжди за дорученням Гавриїлка. Для мене все те було нове та дивне. Через короткий час, може півхвилини, дихання Степана почало слабнути, ставати коротшим, врешті прийшли короткі судороги, як в умираючої людини; тіло Степана стало зовсім бездушне, дихання припинилося зовсім. Але це тривало дуже коротко, всього кілька секунд. Тоді тіло знову здригнулося, Степан почав дихати при заплющених очах. З його уст понісся голос, але тихий, слабкий, як голос малої дитини, котрий нелегко було зрозуміти. Ще більше я здивувався, коли почув, що в мові було шепеління, тобто не було повної та правильної вимови звуків, а так, як у малих дітей. Наприклад, перші слова, що вийшли при мені з уст Степана, звучали: «Мий вам бятя! С’ява Ісусу Хйисту, пастийку! Тут говойить Божий піс’янець, маєнький Гавйиївко». Тобто: «Мир вам, браття. Слава Ісусу Христу, пастирку! Тут говорить Божий посланець, маленький Гавриїлко». По перших словах, шо плили з уст Степана, мій страх та попередня невпевненість зникли, а на їх місце прийшов дивний спокій. Все, що діялося з Степаном, здавалося мені зовсім природним та нормальним.

Після перших слів Гавриїлка присутні давали йому деякі запити, давав їх теж я. На всі запити голос з уст Степана давав відповіді та пояснення, хоч не всі були прямі, деякі були радше ухильні. По якомусь часі тіло Степана знову здригнулося так, як перед тим, а потім застигло в безрусі, знову здригнулося, ми почули знову голос, але вже інший, мужеський, що говорив уже зовсім іншим стилем: «Слава Ісусу Христу! Український народе!» — розпочав він свою промову, проповідь. Говорив цей голос біля 10 хвилин, йому ніхто не перебивав ніякими запитаннями, а потім нагло замовк. Після цього тіло Степана знову здригнулося, застигло в безрусі, здригнулося знову знайомий нам голос. Гавриїлка промовив: «То говорив Апостол Яків». Відтак тіло Степана здригнулося знову, застигло в безрусі, здригнулося і Степан почав будитися, як після глибокого сну, протирав очі та дивився на нас, що були довкола нього, наче із здивуванням. Опісля ми посідали на свої місця та почали говорити зі Степаном про ті самі теми, що їх обговорювали перед екстазою. П. К. шепнув мені, щоб я нічого не згадував про екстазу, бо інакше вже більше ніколи екстази не побачу. Я без того був би нічого не питав, бо передумував усе; що бачив і чув та пробував виробити собі про це все якусь думку.

Незабаром ми попрощалися та пішли додому. По дорозі я ще ставив моїм знайомим різні запити щодо Степана та екстаз, на які вони пробували мені дати відповіді, та вони не завжди мене задовольняли. Я ще довго вночі передумував всі ті події, намагаючись знайти природну розв’язку. Проте, тої розв’язки не знаходив. Очевидно, я вирішив піти до Степана ще кілька разів, щоб могти з ним ближче познайомитися, пізнати ближче всі оті дивні речі та пробувати найти якесь пояснення. Свою постанову я виконав і почав бувати частіше в Степана. Я мав нагоду пізнати його дещо ближче, побачити набагато більше дивних речей, почути багато не менш дивних промов-проповідей і стати, до деякої міри, приятелем Степана. Одначе, найважнішого питання, тобто пояснення та розв’язки всіх отих явищ, не зміг знайти. Не знаходжу їх і досі. За час мого знайомства зі Степаном я встиг зібрати багато цікавих матеріалів про нього самого та його післанництво. Якраз найцікавіші та найбільш суттєві з моїх спостережень є темою цієї книжечки.