Отець ЯРОСЛАВ ТИХИЙ

(уривки з інтерв’ю 19листопада 1994p., які доповнюють інтерв ‘ю з 12 листопада 1994р щодо Степана Навроцького)

В кінці 1943 року чи на початку 1944 року Стефан мав екстазу, де через нього говорив князь наш Володимир Великий. І такі слова: «Не на те я охрестив Україну, щоби тепер взяти і знищити, щоб запровадити атеїзм і матеріалізм».

Поляки тут 600 літ працюють і живуть, то, розумієте майже 30 поколінь; щоби вони звідси виїхали?.. То було таке неможливе, а одначе, сталося дійсне. Якби не що інше, то поляки би не рушилися, але страх перед Сибіром переміг.

…Видавалось нам, що то є дуже далеке, 40 літ, близько 50-ти. Хто то доживе до такого? Ну, врешті, ми є свідками того, що було сказане майже 50 літ тому. Він сказав; «Мене вб’ють, але поляки зато виїдуть. Одні на Захід, інші на Схід, але їх тут не буде». Очевидно, то для мене було неприйнятне, неможливе. Потім дійсно сталося. Ніхто не вірив, що з нашого поштурханого роду стала врешті держава наша. І тепер держава яка є, але все-таки — держава.

— А на який час він то прогнозував?

— Казав, що 1944-46 роки, два роки дав, що мають вибратися. Ну вони і вибралися.

Інші були: Настя Волошин, Євстахія Бохняк, Ганна Труба, Гавриіл був, мужчина, і Стефан Навроцький. Він був серед них такою квіткою. Він мав всі компоненти такого дозрілого (стигматика — прим.)

Стефан Навроцький мав можливість перебирати чиїсь хвороби на себе. Як перебрав, то тоді раптом хорував кілька годин, або день-два. І хоть би найгірша недуга — уступала. То є одно. Друге. Він мав дар ясновидючості. Бачив перед собою те, що буде за рік, за два, за десять, за п’ятдесят. І не помилявся.

— Це під час екстаз?

— Під час екстаз.

— Чи і коли не було?

— Ні, без екстази він був звичайний хлопець, малограмотний, чотири класи всього мав. А як в екстазі, то він був як філософ, як богослов, знаєте, як такий, як такий що знає, що було тому кількасот літ, і враховує те, що може бути за рік, два, десять, двадцять.

— А в нього голос змінювався під час екстаз?

— Змінився голос, сильно змінився. Як говорив, наприклад, князь Володимир, то пізнати, що то говорить військовий полководець: остро, сильно…

—А зразу приходив Володимир, чи був проміжний етап, ніби ангелик?

—Був і ангелик. Звичайно, був той Гавриїлко, який, так би сказати, був короною всіх тих стигматиків. Ще була Настя Волошин в Стрию.

Потім дальше, в них були явища левітації і гравітації. Що то за явища? Я вам скажу. Левітація — це те, що даний предмет має дуже малу вагу. Наприклад, повинен важити 100 кг, а в руках Стефана важить так, ніби 1 кг. А тепер, ще була гравітація. В часі екстази він казав: «Ану добре, ви такі мудрі, а ну піднесіть мене…» Почали підносити, ніхто, ні одна з чотирьох таких здорових, сильних… осіб… старалися його піднести і ані його не рушили. А він каже: «А тепер візьми мене ти»,— на одного показав — Казимира. Той взяв — і так як би взагалі не мав ваги.

Попав до митрополита. Поговорив щось зо дві години, з півтори-дві, так-от. Після того митрополит зняв рясу і сказав: «На, синку, носи, ти того вартий». І він всюди є фотографований, то є ряса Шептицького, митрополита. Що вони говорили, то того ніхто не знає, бо вони були віч-на-віч, тільки вдвох.

Потім він дістався до того мешкання, де були діти покинуті батьками… Він там жив. Ми зачали там сходитися. Спершу нам цікаво було, як то буде, а друге, може, дійсно щось довідатися. Ну то все, що він сказав, то все сповнилося. Але ми тоді не вірили. Я перший не вірив, що таке може бути. Що там поляки то-то… Рівночасно з тим говорив, що його вб’ють, і через те поляки звідси зникнуть.

Ми там записували протоколи. Є записана маса таких зошитів грубих, все, що він проповідав і так дальше…

І він потім перенісся до Яримовичів, на вул. Піскову. (Далі йдеться про спробу арешту на вул. Пісковій — прим.) А потім Стефан каже: «А що, німці повтікали? Я їх трохи пострашив…» А як він їх пострашив, ніхто не знає.

Друге. (Повторення про світлини з намальованим хрестом і гробом — прим.) І він каже: «Я прощаюся з вами, коли вам дуже зле буде, затисне якась біда, небезпека — зверніться до моєї домовини, і вам буде легше». І ви знаєте, ми побачили, пережили кілька таких моментів, де Стефан Навроцький зробив просто чудо, врятував від біди. Дійсно ствердилося.

Ствердилося в такий спосіб. Що мене арештували і я був на слідстві, тоді дуже мене мучили, що дві години мінявся слідчий, а я той самий. Вже мені в роті пересохло, а вони матюками і так дальше до мене. І я так думаю собі раптом, що я маю звернутися до Стефана. Я звертаюся до Стефана, і в тім моменті мені так легко, добре, і я цілий перемінився. Дивиться на мене той більшовик, дивиться і каже: «Що тобі, що тобі?» — «Ну, — кажу, — та нічого». Той задзвонив, прийшов надзиратель. Каже: «Заберіть його»,— він думав, шо я звар’ював. Я мав таке лице овіяне, такою якоюсь ласкою, якоюсь любов’ю, пошаною до Стефана. І на стіні появився хрест світляний, хрест великий. Я його бачив. Після того мене більше на переслухування не брали. Може не хотіли, щоб хтось вмер на допиті, бо то потім писати протоколи різні…

(…)

Ще треба знати, що 15… (квітня 1944 р. — прим.) відправили богослужбу самі видні священики: там був і о. Костельник, доктор богослов’я, там був також і Будка, єпископ, майже вся знать богословська була, відправляла ту богослужбу для вшанування мученика нашого Стефана Навроцького.

…Протоколи ми списували. І протоколи десь є. Тільки де вони є — ніхто не знає. То сховане було. Колись, може, і відкриється. Думаю, що відкриється. Був би Стефан, то сказав би: «Отам маєш»,— і все.

В 40-вім році була війна з фінами, з білофінами. І власне там був мій шваґер, брат Котович, монах. І ми питаєм в екстазі так: «Слухай, Стефанку, а коли той Влодко прийде? Він є? Ти його видиш, чи ні?» То він: «Зараз подивлюся». І за 10 секунд він вже його бачив, і каже так: «Є живий, здоровий. Вертає з війни». На другий тиждень знов питаєм: «Слухай, що з тим Влодком Котовичем?» «А,— каже,— нічого, він вже підходить близько до Львова. Я його цілий час мушу усвідомлювати, бо натрафить на німецьку стежу, то його вб’ють. Я роблю, що можу, думаю, що мене послухає». А потім: «Нині вже прийде». І нині прийшов. Каже: «Я йшов, і я мав провідника». — «Якого провідника?» — «А такого, що мені казав, де я маю йти». Там ні карти ніякої, ні мали. Не було нікого з людей, щоб щось поінформував. Тільки було: ліси і море… Але я мав одного спільника, я мав провідника». — «А що то таке?» — «Я мав револьвер, дуже гарний револьвер. Мені шкода було його комусь подарувати. Але мені до вуха весь час кричав: «Викинь! Викинь револьвер!» Що я не міг витримати і викинув. І тільки зробив 5-10 кроків і ту мені: «Хальт!» — стежа. Перекинули в наплечнику все: нема зброї. «Ну то йди собі», а як був би не викинув того револьвера, постріляли б німці без промаху.

Володимир Котович — то швагер моєї жінки. Це є так з перших уст. Він помер трагічно. Від’їжджав до Кракова по вино богослужбове для священиків, для церков. Там був великий склад вин, в Кракові. А вертався з Кракова, авто перевернулося, вино побилося, а він був вбитий на смерть.

— Коли Ви сказали, що він йшов з револьвером і мав провідника, то малося на увазі…

— Якийсь духовий, той що йому показував дорогу, куди йти і все… Вважайте, що то від границі, від Кенігсбергу йти то є понад 1000 кілометрів. Він тому і йшов так довго.

То можу Вам сказати, що то менш-більше все, що я собі пригадав.

Треба знати, що люди приходили до нас, як до редакції: «Де мій знакомий? Де мій?» Багато було взято на війну. То він все сказав, а потім приходили дякувати, що він точно сказав. Як сказав, так і збувалось.

Я о. Ярослав Тихий, стверджую, що записане тут — записане з моїх слів вірно. Події, про які я розповів, дійсно відбувалися.