«Божий післанець — малий Гавриїлко»

В часі екстаз Степана найчастіше було чути голос малої дитини, шо завжди себе називала «Божим післанцем, малим Гавриїлком». Він не говорив звичайно повних наук, як говорили інші голоси, що ми їх чули в часі екстаз. Зате він подавав усякі актуальні вістки, напр., про бої на фронті, про арештування, шо мали прийти і т.д. Крім цього Гавриїлко давав нам різні пояснення та доручення щодо діяльності Степана. Гавриїлкові ми ставили різні питання, до нього зверталися всі за порадами та поміччю, яку хотіли дістати через Степана. З Гавриїлком вели ми різні дискусії, ба навіть деколи жартували, чого не могли робити з іншими голосами, які після закінчення науки зразу замовкали. Гавриїлко був, так би мовити, сторожем Степанового післанництва.

На наші запитання Гавриїлко відповів, що він є маленьким ангеликом, душею померлої трилітньої дитини. На основі його оповідання та вказівок один маляр накреслив був його портрет — малу дитину в довгій білій одежі, з кучерям й довкола голови. Виглядало так, як не раз малюють ангелів, лише без крил. Говорив він завжди тихо-тихесенько, не вимовляв правильно слів, та шепелявив, як це роблять малі діти. Треба було вслухатися в його бесіду, щоб зрозуміти, що він говорить. Напр., «слово» вимовляв як «сйово», «мур» як «муй», «Христос» як «Хйистос», «правда» як «пявда» т.д. Його головним завданням, як він казав, було берегти Степанове тіло, коли Степанова душа мандрувала по світі, щоб виконувати призначені завдання та доручення.

Наведу в оригіналі деякі розмови з Гавриїлком так, як я їх затямив, щоб дати з одного боку образ, як по-дитячому розумів та підходив Гавриїлко до деяких справ, а з другого — як поважно та річево оцінював різні явища та події.

Коли до Степана прийшов хтось вперше і мав нагоду бачити екстазу, а був добре наставлений до Степана й до його післанницта то, звичайно, Гавриїлко починав розмову так: «Мир Вам браття! Слава Ісусу Христу!» — і тут називав кожного якимось прибраним іменем. Напр., до мене та інших священиків все звертався «пастирку», про одного з моїх приятелів, досить товстого, все говорив «грубий», про бл. п. Митрополита Андрея як про «Сивушка» — Митрополит мав довгу сиву бороду; ще іншого, що мав чорне волосся і був смаглявий на обличчі, називав «чорним» і т.д. Очевидно, такі назви давав Гавриїлко лише особам, з якими жив, так би мовити, в приязних взаєминах. Зате до людей, які неприязно ставилися до Степана, відносився холодно, ба, навіть часто не давав відповіді прямо, а тільки переказував через інших. Після привітання починав Гавриїлко. звичайно, розмову про черевички.

— А може б ти купив мені черевички? Знаєш, я не маю черевичків і мені дуже зле ходити. Я маленький, а треба дуже багато ходити, а без черевичків дуже зле ходити.

Очевидно, що кожен запитаний обіцяв, що купить. Але Гавриїлко хотів бути певний обіцянки, тому ще раз питав:

— Слово-мур, що купиш?

(Вираз «слово-мур» вживав Гавриїлко для підтвердження обіцянки чи закріплення якогось твердження, як у нас не раз вживають «слово честі» чи божаться. Іншого виразу для підтвердження своїх слів, Гавриїлко ніколи не вживав.)

Кожний, кого Гавриїлко просив про черевички, давав «слово-мур», що купить бажані черевички, але й зразу питався, як йому ті черевички передати. Тоді Гавриїлко пояснював:

— Знаєш, пішли гроші до о.Ф. (о.Степан Фітьо) у Плугівці і напиши йому, щоб відслужив Службу Божу за український народ. Але конче йому напиши, щоб відслужив Службу Божу в «горішній церкві».

Про церкву, що в Плугові, напишу більше в іншому місці. Іноді, знову підчас екстази Степана, Гавриїлко починав поспішати:

— Я вже мушу йти.

— Та чого? — зупиняли ми,— ми ще маємо з тобою розмову.

— Е, то пізно вже, знаєш, а по вулиці ходять німці, вони мене зловлять й замкнуть. Тобі добре, бо ти маєш перепустку, а до того ж ти ще й великий і можеш втекти, а я маленький і мене скоро зловлять, — жартував Гавриїлко.

— Та де тебе хто годен зловити, ти, хоч малий, але так швидко бігаєш, що тебе й німці не зловлять.— сміялися ми.

— Ну, я вже мушу йти до садочка, бо святий Петро буде гніватися,— стояв на своєму Гавриїлко.

— А що ж то за садочок? — допитувались ми.

— То ти не знаєш? — обурювався Гавриїлко. Там всі святі перебувають, ангелики. Божа Мати, Христос.

— А гарно там?

— О, дуже гарно! Деревця цвітуть, пташки співають, багато ангеликів. О, там дуже гарно.

— А я туди можу дістатися? — запитав я одного разу Гавриїлка.

— Та певно, що можеш, але мусиш дуже порядно й побожно жити й не грішити, і тоді підеш до садочка.

— Ну, але чого ти так поспішаєш туди, адже тобі ніхто нічого не скаже, якщо й прийдеш пізніше? — питали ми далі.

— Я вже тобі казав, що мушу йти, бо святий Петро буде гніватися. У нас є порядок. Там не так, як у вас, де кожний робить, що хоче,— навчав Гавриїлко і, звичайно, кінчав свою розмову. Екстаза кінчалася і Степан прокидався.

Гавриїлко все наказував нам робити записки, чи, як він їх назвивав, «протоколи», з наук, виголошуваних під час екстаз Степаном. Але їх ніколи не можна було показувати Степанові, завжди потрібно було ховати, щоб він не бачив. Також поза екстазами не вільно було вести розмов із Степаном про ті речі, що були темою наук чи розмов з Гавриїлком під час екстаз. Якщо хтось з нас цього доручення Гавриїлка не дотримувався, то тоді підчас його присутності не було екстази, а якщо він й приходив під час екстази, то вона зразу ж припинялась. Ніщо не допомагало, бо Гавриїлко щодо цього був дуже суворий.

Також Гавриїлко сварився, коли хтось із присутніх перекручував або невірно передавав те, що він, Гавриїлко, в часі екстаз говорив. Знаю, що раз прийшов був мій знайомий др. С., який був великим песимістом і все, що говорив Гавриїлко, любив тлумачити «на чорно». Одного разу, коли він прийшов під час екстази, Гавриїлко відразу накинувся на нього:

— Ти, докторе, чого людей страшиш і розповідаєш, що я заповідаю різні страшні події. Я так не казав, як ти оповідаєш. Якщо ще раз будеш так говорити, то я тобі більше нічого не скажу.

Др. С. пробував виправдатися, але Гавриїлко таки не дав задобритися і деякий час у присутності др. С. не було екстаз.

Гавриїлко наказував не приводити до Степана людей, яких ми не знаємо, а, зокрема, берегтися тих, що працюють для поліції. Ми, звичайно, цього дотримувалися і намагалися перевіряти всіх, хто вперше хотіли прийти до Степана. Але одного дня, під час екстази, я застав у кімнаті молодого чоловіка, якого дехто підозрював, що він працює в поліції. Хто його привів — не знаю. Попросити вийти вже не було як, і він був під час цілої екстази. Наступного дня, на самому початку екстази, Гавриїлко зразу запитав: «Де є «протокол» з вчорашньої екстази?» Ми перешукали всю кімнату і не знайшли. Питаємо тоді Гавриїлка, чи він не знає, де є «протокол».

— Знаю, — відповів Гавриїлко, — у поліції. Я вам казав не приводити сюди недобрих людей, а ви на це не зважали. Той молодий чоловік, що був вчора, забрав «протокол» і заніс в поліцію. Там тепер його читають. Чекайте, чекайте, прийдуть «гестапівці», заберуть «душечку» (Степана), лишитеся самі.

Ми почали просити Гавриїлка, щоб нам допоміг. Він спочатку навіть не хотів чути про це, але згодом заспокоївся, промовив «подивимося» і зник. Через деякий час ми почули знову його голос:

— Вже зробив. Я так заховав «протокол», що німці до кінця світу його не знайдуть. Я його поставив на сам низ такої великої купи паперів, що сягає аж до стелі. Але якщо ще раз пустите такого чоловіка, то вже вам не допоможу.

Ми всі дали «слово-мур», що на майбутнє будемо вважати більше на відвідувачів, ніж досі, Гавриїлко радо допомагав також і в інших клопотах. Зокрема, допомагав тим особам, які піклувалися Степаном і користувалися його довір’ям. Одним з таких цікавих випадків була його допомога др. С. в подорожі.

Др. С. вибирався їхати залізницею за межі Львова. А за німецьких часів подорожувати було нелегко. Зокрема, ненімцям. Поїздів ходило не багато, до того ж частина вагонів завжди була призначена для німців так що ненімці душилися по вагонах, що й шпильці годі було впасти. Навіть платформи та дахи вагонів були обліплені подорожніми. Тому кожний, хто вибирався в дорогу, приходив до поїзду дві-три години наперед і займав місця. Хто приходив перед самим від’їздом, то, найчастіше, не мав місця і не їхав. Таке було і з др. С. Він прийшов на двірець вже перед самим від’їздом потягу. Всі вагони, платформи та дахи були заповнені, ніде не було ні трішечки місця, щоб бодай одною ногою стати. Коли др. С. ще з другими подорожніми, що також прийшли в останню хвилину, йшов уздовж потягу та дивився за вільним місцем, підійшов до нього кондуктор, якого він ніколи в житті не бачив і сказав, щоб йшов за ним. Завівши його до своєї службової кабіни, замкнув, і др. С. вигідно їхав аж до місця призначення. Ми були б тої пригоди й не знали, але за кілька днів в часі екстази, на якій був присутній др. С., питає його Гавриїлко:

— А як тобі їхалося. докторе?

— Дуже добре, або що? — запитав др. С.—ти, може, там вмочив свої пальці? Бо мені самому було дивно, чому мене кондуктор покликав.

— Певно, що я там був,— відповів Гавриїлко.

Др. С. потім розповів нам про свою пригоду, яку він ніяк не міг пояснити звичайним способом. Мені особисто Гавриїлко зробив дуже багато послуг. Вже від першого дня, як я зустрівся із Степаном, між мною та Гавриїлком виникли дуже гарні взаємини. Від самого початку знайомства і аж до кінця життя Степана, я на кожному кроці відчував допомогу Гавриїлка. Я обминаю вже такі речі, як подорож, де я в невияснений спосіб діставав в останню хвилину місце в поїзді, чи різні перевірки німецької поліції, напр., за харчами, при яких я все виходив цілим. Проте, найцікавіші були вказівки та перестороги Гавриїлка щодо осіб, з якими мені доводилося співпрацювати. Я заходив часто до Польського Допомогового Комітету в К. (напевно в Кракові), де треба було налагоджувати деякі спільні справи, як, напр., допомагати в’язням в тюрмі в К., чи довідуватися про арештованих і т. д. Гавриїлко завжди мене попереджував, що з деякими людьми треба бути дуже обережним, а з іншими можна говорити щиро й відверто. Очевидно, він не називав їх імені, але описував своїм дитячим способом так, що легко можна було впізнати, про кого йде мова.

Ще більше вказівок та пересторог давав він мені про різних поліційних урядовців в К., до яких я ходив на інтервенції за арештованими українцями. І тут він описував їх також, але тому, що вони всі носили уніформи, ідентифікував їх потому, в якій кімнаті вони працюють, на якому поверсі їх бюро, тощо. Дуже часто говорив навіть те, в якій шафі і на якій поличці є акти арештованого і т.д. Жодного разу не трапилося, щоб перестороги Гавриїлка не справджувалися.

Необхідно додати, що аж до березня 1944 р. Степан ніколи не був у К. Отже, не те що осіб, але навіть будинків чи приміщень, про які говорив і докладно описував, не міг знати.