СМЕРТЬ СТЕПАНА

Гавриїлко не раз погрожував: «Ми «душечку» заберемо до себе, бо ви замало цікавитесь ним, мало йому допомагаєте, маєте з ним багато клопоту. А так «душечка» піде до нас і зможе більше зробити для українського народу, ніж тут. Тоді ви побачите, шо це значитиме, як «душечки» не буде з вами. Ми все противилися тому й доказували Гавриїлкові, що Степан ще потрібний на землі, шо ми йому допоможемо усім та що не маємо з ним ніяких клопотів. В наших суперечках за Степана Гавриїлко не раз висував як останній аргумент: «душечка» й так належить більше до нас, як до вас, і тому ми хочемо забрати його до себе».

Я кілька разів пробував говорити зі Степаном поза екстазою на тему його смерті, але він завжди відповідав одне, хоч різними словами: «Як Бог схоче, так буде. Мені все одно». Ба, навіть до деякої міри висловлював бажання чи, радше, тужив за тим, щоб перейти до вічності.

Про смерть Степана теж йшла мова під час екстаз. Одне з найцікавіших пророкувань про смерть Степана переповідав мені д-р К., який був його свідком. Перекажу його так, як мені це розказував д-р К.:

Однієї неділі, в січні 1944р., ми радо вибралися до церкви оо. Василіян по Жовківській вул. на Службу Божу. Було це біля год 8-ї ранку. Крім Степана та д-ра К. йшли ще Б. і його брат, селянин із Збаражчини, нотар Ч. із Скали над Збручем. Наша дорога вела попри найстарішу церкву у Львові — св. о. Николая. Степан зразу був веселий, але коли ми проминули церкву св. о. Николая, він споважнів.

По Службі Божій ми повернулися додому і зайшли до кімнати, в якій мешкав Степан. У нього почалася екстаза і він почав тяжко ридати. Сльози лилися з очей потоком, великі, наче горох. Я ще ніколи вжитті не бачив, щоб так хтось плакав, зокрема мужчина. Коли ми почули голос Гавриїлка, то запитали його, чому Степан плаче. Він відповів:

— Ви також би так плакали, якщо б знали, шо з «душечкою» буде. Гавриїлко не хотів багато говорити, одначе на наші наполягання сказав таке:

— Коли ви йшли до церкви, то «душечка» біля церкви св. Николая мав видіння. З церкви вийшли два молодці і несли на подушці лавровий вінок. Вони сказали «душечці», що він скоро помре, його вб’ють вороги. Як його вб’ють, то люди довший час не будуть зможуть знайти його тіла, коли знайдуть, то зразу не зможуть впізнати, бо очі будуть виколені, а голова — відрізана.

Не дивно, шо таке віщування Гавриїлка дуже нас усіх пригнітило. Ми не знали, що й говорити. Один із присутніх запитав Гавриїлка, чи не вдалося би шось зробити, щоб «душечку» ще затримати на цьому світі.

Гавриїлко відповів, що дуже тяжко, щоб «душечка» залишився, проте сказав своє «піду, запитаюся». За хвилину ми почули знову його голос:

— Відмовте «Помилуй мя Боже», «Отче наш». «Богородице Діво» і якщо Бог вислухає вашу молитву, то душечка ще якийсь час залишиться з вами. Один з нас не знав молитви «Помилуй мя Боже», тому ми відмовили її з молитовника. За якийсь час почули ми знову голос Гавриїлка:

— «Душечка» ще буде між вами, але не довго. Найдовше — три місяці. Пізніше його таки вб’ють вороги.

На цьому екстаза закінчилася і Степан прокинувся. Очевидно, шо ми йому про це нічого не говорили.

З початком 1944 р. большевицький фронт став посуватися дедалі більше на захід. У ще незайнятій частині Західної України, передусім у Львові, почалася паніка. Хто міг, пробирався на захід. Головним етапом втікачів-українців стала Криниця, звідки йшов шлях до Словаччини. Ми, хто опікувавися Степаном, почали думати, що ж робити з ним. Сам Степан до своєї дальшої долі ставився байдуже. Гавриїлко заявив, що Степан може їхати на захід, але висував різні труднощі. Мовляв, ми не зможемо йому забезпечити відповідного приміщення, де могли б спокійно відбуватися екстази, і де Степан міг би працювати для виповнення свого післанництва. Ми запевняли, що про таке приміщення подбаємо. Після кількох «конференцій», як їх називав Гавриїлко, в яких брали участь, за його оповіданням, душі деяких померлих українських діячів, він повідомив нас, що «душечка» може їхати на захід, хоч краще було б, якщо б «душечка» таки пішов до них, тобто помер.

Після цього рішення Степан на короткий час поїхав до Кракова, де мав полагодити якісь справи, зв’язані з своїм післаннитвом, про які ні він, ні Гавриїлко не хотіли нічого більше сказати. Потім я поїхав із Степаном до Криниці, де він мав перебувати аж до часу, коли треба буде далі втікати від наступу совєтських військ. Першої ночі після приїзду до Криниці я спав зі Степаном в одній кімнаті. Над раном я пробудився, бо почув голос Гавриїлка. Степан мав екстазу і говорив Гавриїлко. Сказав, що була нова «конференція» і що вирішили таки «душечку» забрати з цього світу, тобто, що Степан має померти. Я почав доказувати Гавриїлкові, що Степан ще дуже потрібний тут, на землі, і смерть його треба віддалити. На це він відповів мені, що буде ще одна «конференція» і, може, Степан ще залишиться на цім світі. Але Степан мусить негайно їхати до Львова» а за якийсь час повернеться до Криниці.

На цьому екстаза закінчилася, і Степан прокинувся. Перше його слово після пробудження було: «Я мушу їхати до Львова». Я дав Степанові вказівки, до кого він має зайти у Львові, відпровадив його на залізничий двірець і Степан поїхав. Більше Степана я вже не побачив.

Довго не було про нього ніякої звістки, аж за деякий часу львівськім часописі з’явилося повідомлення про смерть і похорон Степана. Я порівняв дату його смерті із пророкуваннями: «шістнадцятого дня місяця, що в ньому трава зеленіє», Степан загинув 16 квітня І944 року. Тільки згодом мені вдалося зібрати відомості про обставини його смерті.

Доки розкажу про смерть Степана, повернуся ше до деяких дрібних випадків з його життя, бо при ствердженні його смерті це має велике значення.

Степан, який, звичайно, був дуже скромним сільським хлопцем, пішов декілька разів до перукаря і зробив собі кучері. Деякі з осіб, що ним опікувалися, накинулися на нього, мовляв, він зачинає бавитися у великого каваліра. Степан не виправдовувався зовсім, тільки коротко відповів: «Це буде вам на знак». Більше вже собі кучерів не робив, а зробив їх тільки перед самою смертю.

Другий, дещо незрозумілий, випадок знову трапився у зв’язку з його поїздками. Він їздив час-від-часу в околицю Кам’янки Струмилової. Принагідне ми довідалися, що він часом відвідує одну вчительку, брат якої був дентистом, і знову накинулись на Степана, що він «парубочить». Та коли одного разу Степан повернувся із вставленим золотим зубом, тоді ми вже зовсім різко закинули йому, що він гониться за приманами цього світу. Степан знову сказав незрозуміле для нас: «Це буде вам на знак»,— і перестав їздити в Камінеччину.

На одній нозі Степан мав наріст, ніби шостий палець, який його дуже болів. Ми кілька разів робили заходи, щоб цей наріст витяти, але все щось перешкоджало. Вже й лікар назначив був день і годину операції, але трапилась якась несподівана перешкода і так цей наріст залишився до кінця його життя.

На основі відомостей, зібраних з різних джерел, про останні тижні Степанового життя можна розповісти таке.

Після приїзду з Криниці до Львова Степан оселився в одній сім’ї, що дуже гарно до нього ставилась і де мешкав він всього кілька днів.

Тим часом пішов до перукаря і зробив собі кучері, що дуже здивувало господарів, у яких він перебував. Потім сказав, шо їде до знайомих в околиці Кам’янки Струмилової. Виїхав і більше не повернувся.

Степан поїхав до одного села коло Кам’янки Струмилової, назви села, на жаль, не пам’ятаю, але туди нераз заїздив. Зайшов там до священика, який збирався виїздити з села, бо наближався фронт. Священик здивувався, що Степан приїхав тоді, коли всі збираються втікати, бо скоро вже прийдуть совєтські війська і займуть село. Степан відповів, що советські війська ще скоро не прийдуть і сказав до священика:

—Ви поїдете, але повернетеся ще святити паски і тоді мене поховаєте.

Священик висміяв Степана і поїхав до Львова, а Степан пішов до війта села, з яким жив у великій приязні. У нього був коротко, а потім пішов на друге село. Після цього про нього більше не було чути. Війт зібрав людей і почав шукати Степана в лісі. Тільки по двох тижнях натрапили на якесь тіло на краю ліса, легко прикрите листям, над яким кружляло гайвороння. Знайдене тіло важко було розпізнати, бо шия була підрізана, очі виколоті чи виклювані, лице змасакроване, а на грудях — сліди двох куль. Тільки по кучерях, золотому зубі й нарості на нозі пізнали, що це було тіло Степана.

Аж тоді до війта зголосилися мешканці однієї хати, що на краю села і розповіли, що молодий чоловік, опис якого нагадував Степана, прийшов десь два тижні тому до них і просив перев’язати рани. Він розповів, що на нього напали якісь партизани, тяжко побили і хотіли вбити, але він випросився не робити того. Під час перев’язки до хати прийшли якісь молоді люди і силою забрали його з собою. Від тоді його вже ніхто не бачив живим. Вони, мабуть, і були вбивцями Степана. Що це були за партизани, годі сказати. В той час в тих околицях крутилися, крім українських, партизани польські й совєтські, а також групи звичайних бандитів і дезертирів німецької армії.

В той самий час, коли знайдено тіло Степана, повернувся до села священик, щоб відсвяткувати Великдень, бо фронт ше тримався. Він і поховав його.

Про сам похорон пише мені мгр.У., який близько знав Степана та цікавився ним, таке:

«У замішанні першої евакуації не мав я змоги довідуватися про Степана. Про його смерть я довідався щойно з газет. В замітці про його смерть було підкреслено, що в церкві св. Юра у Львові буде відправлена Служба Божа «за благоугодне життя Степана». Цю Службу Божу служили всі три паші львівські Владики: Митрополит Йосиф, Преосв. Будка і Преосв. Чарнецький. Все ж таки про всі подробиці і обставини смерті Степана я не міг довідатися. Прийшов мені на допомогу випадок. Під час відвідин нашого сиротинця в Сколе зустрів я дві сестри Служебниці, що втекли перед совєтськими військами зі сходу і перебували тимчасово в сиротинці. На жаль, імен сестер не пам’ятаю. У розмові з ними я випадково довідався, що їм відомі подробиці смерті Степана. Тут переповідає мгр.У. обставини смерті Степана, які я подав вище, а далі пише: «Ці дві сестри, які оповідали мені про обставини Степанової смерті, прибирали його тіло до похорону. Вони твердили, що тіло Степана було зовсім свіже, хоч перебувало два тижні в землі. При прибиранні тіла, оповідали сестри, був присутній німецький військовий лікар, який ствердив дивну річ, а саме одна з ран на грудях Степана була заткана кінцем краватки. Коли краватку витягнули —з рани потекла свіжа кров. Лікар не хотів вірити оповіданням людей, що Степана вбито два тижні тому, бо не вмів собі пояснити, як з ран могла текти ще свіжа кров. З цього факту лікар зробив собі запис. Далі сестри оповідали про величавий похорон Степана, з великою вірою у його післанництво». Тільки це пише мгр. У. про останні дні та похорон Степана:

«Пророкування про «зелену могилу» та смерть Степана збулися. Степан загинув, виконуючи своє велике післанництво. А виконав його вірно, як завжди обіцяв у своїх присягах після екстаз. Закінчив свою важку й тернисту службу для Бога та свого народу найплідніше, як лише можна, бо віддав на жертовний престол свого післанництва молоде життя. Закінчив його і свої страждання найвищою мірою людської жертви — правдивим мучеництвом. Запишаються до здійснення його надійні обітниці-пророкування, за для яких він страждав і віддав своє життя. Здійснення Степанових пророкувань буде повним підтвердженням його післанництва, а для нас всіх — нагодою віддати належну пошану його стражданням та мученицькій його смерті».

Не чути вже більше несмілого, тихого голосу «Божого післанця, маленького Гавриїлка», що неначе був виразником діяльності Степана. Проте Гавриїлко обіцяв, що з ним і по Степановій смерті можна буде ще зустрітися. Раз у Моршині, де ми заховали Степана від примусової служби на будові, т. зв. Баудінсту, мав він екстазу і Гавриїлко говорив про смерть Степана. Оповідав, що Степан помре, буде похований і колись на його гробі будуть діятися дивні речі. Я запитав тоді Гавриїлка:

— Слухай, Гавриїлку, то я вже не зможу з тобою зустрітися після смерті Степана?

— Знаєш,— відповів Гавриїлко,— як «душечка» помре і його поховають, то ти прийди на його могилу. І я буду приходити і буду бавитися квітками, що ростимуть на могилі. Тоді я тебе бачитиму, а ти мене не зможеш… хіба в небі,— додав він, неначе задумано. Ці слова Гавриїлка і досі дзвенять мені в пам'яті. І я вірю твердо, що прийде час, коли справді зможу повернутися на Рідну Землю і відвідати могилу Степана, зустріти Гавриїлка, який буде бавитися квітками… Це, певно, сповниться, бо Гавриїлко багацько разів давав «слово мур», що Україна буде вільною.