МОЯ ПЕРША ЗУСТРІЧ ЗІ СТИГМАТИКОМ СТЕПАНОМ НАВРОЦЬКИМ

Було це у Львові по нинішній вулиці Шевченка за німецької окупації. Мій чоловік, абсольвент Духовної Академії, дуже побожний і вразливий до релігійного світу, запропонував мені відвідати незвичайну людину. Кого саме — не сказав. «Сама побачиш»,— таємничо всміхнувся.

Ми пішли. Відхилили легенько двері великої подовгуватої салі. В одному куті на протилежному від нас боці було ліжко з людиною, оберненою до нас задом головою, так, що він нас не міг бачити. Довкола ліжка стояло кілька людей, але ніхто не обернувся, а ні не звернув уваги на наш прихід. Ми стояли при дверях тихенько, аж раптом почули голос чоловіка, що лежав у ліжку, а це і був стигматик Степан: «Славку і Галюсю, підійдіть ближче». Мені пішли мурашки по спині і я почала дрижати, але підійшли до ліжка. Справа в тому, що ми з чоловіком недавно були одружені, і ніхто з присутніх мене не знав, тим більше Степан, а він відразу назвав мене по імені, не бачачи. Мого чоловіка присутні знали, і Степан, напевне, знав, але не міг бачити, хто прийшов. Значить, з того малого прикладу видно, що Степан Навроцький був обдарований спеціально даними йому властивостями.

Львів, 10 березня 1994р.