ІГОР ФІТЬО

(син колишнього пароха с. Плугів Золочівського р-ну Львівської області, Львів, 29 вересня 1996 року)

— Я особисто бачив Степана Навроцького в Плугові, його стигми. Мені було тоді 13-16 років.

— Він часто приїздив у Плугів до Вашої родини?

— Мені зараз трудно сказати. Але знаю, що був у 1941 році, у 1942, 1943. В 1944р. він вже, здасться, не приїжджав. Але в 1943 р. переживав весь час, що його мають вбити.

— А з якою метою він до вас приїжджав?

— Отого я вам не можу сказати.

Ми бачили його екстази. Він прилягав на ліжко, і його вже голосу немає. Приходив якийсь ангелик. Казав, що ангелик Гавриїлко. Казав, що війна німцями програна, що буде Україна в цьому столітті, дати точно не було вказано. Що будуть ще дуже великі втрати серед українського народу, то все, що було. І бачили ми, як відкривалися оті рани на руках, на ногах, на чолі.

— Це було під час екстази, чи поза нею?

— Я не пригадую. Це були такі дні. Бо були екстази і без того. Але я пригадую, дуже добре бачив то відкриття. Все те було. І потому сходило, де й дівалося. Залишалися сліди. То я пам’ятаю добре.

Це було досить дивне, знаєте. Він говорить з вами все, і в даний час наступає та екстаза, лягає, і вже не його мова, а буває ангелик. І ще виступав хтось, але вже не його голосом.

Пам’ятаю, як відновлювалася та церква, що німці вимінували (горішня в Плугові – прим.). Степан тоді був в нас і казав: «Йдіть, дивіться, вночі в церкві буде світитися». То я точно пам’ятаю, як те світло світилося. В дванадцятій вночі сиділи на подвір'ї коло тої старої церковці (долішньої- прим.). І дивимося, починає світитися… Нам, дітям, було трохи дивно так — що то таке є? І після цього церква відновилася, образи стали новесенькими. Найбільше, знаєте, гарно був видний іконостас. На ньому було найбільше тих образів.

Мені трудно сказати, чи ця обнова була за один день, чи за одну ніч, чи ні. Здасться, що була тривала. Церковця була старенька, дерев’яна, крита бляхою; гарна була. І такі вже, знаєте, образи були старенькі, такі обличчя невиразні. І все стало видно, так, як би то було сьогодні помальовано.

— Коли Ви бачили світло, Ви не заходили в ту церковцю?

— Ми сиділи далеко. Де та церква, а де та церква. Ми сиділи під нижньою церквою.

— І те світло так било, що було видно аж туди?

— І так було видно.

Ту церкву вимінували німці. Тому що там була перехідна лінія між другою і третьою смугою оборони німців. В яру поряд був їх бункер, штаб. І щоб більшовики не обстрілювали, не бомбардували тих німців (бо церковця була, як орієнтир), вимінували ту церковцю і дзвіницю.

— Чи не збереглося хоча б одного образу, що там був відновлений?

— Ой ні. Як вимінували, то все пропало. Був лише кусок один. Кусочок образу Матері Божої, також відновлений. Ми мали цей кусочок. А так та церковця розлетілася в пух і прах. Не зосталося нічого. Така гарна дзвіниця була, то було потім лише кусочками дерева. Потім ми ходили, шукали, та знайшли тільки кусочок того образа.

Перед тим, в 1943 році в кінці, а можливо, в 1944 р.… я вчився у Львові, то я вернув в квітні місяці тому, що німці почали ловити нас, до Німеччини вивозити. Я не знаю, хто дав батькові знати, що Степан передав: «Йдіть моліться, моліться, моліться, бо та церква в небезпеці». Казав відправляти Служби Божі в тій церкві. Здасться, 10 Служб Божих. Ми кожен день ходили і відправляли Служби Божі, щоб врятувати ту церкву. Бачите, щось він відчував, що та церква пропаде. Вже фронт стояв, і ми так ходили правити туди весь час, кожен ранок.

— Всі 10 встигли відправити?

— І повністю відправили. Бо він казав: «Рятуйте церковцю, бо церковця в небезпеці!»

На останні Великодні свята, в 1944 році, знаєте, такі там гаївки люди бавилися! То як би чулося, що то вже кінець тій церковці.

То було так після обіду, ті люди, що в нас хоронилися в пивниці, в плебанії, кажуть: «Все, полетіла церковця…» То, кажемо, все — вже кінець нам всім буде …

Степан мав дуже малу освіту, але настільки був освічений, настільки розбирався в тих всіх справах. Я не раз слухав, як вони говорили. Мені було дуже дивно.

— Яку освіту мав Степан?

— Не знаю точно. Мав дві чи чотири кляси всього. Коли мого брата замордували в 1941 році, а ми ще не знали, то питалися в нього. Він не казав (який був психолог), що брат не живе, а тільки нарисував труну і поставив хрестик.

Пам’ятаю, він ходив в мундирі січових стрільців. Я не знаю, як він так їздив за німців. Аж страшно було: шапка стрілецька і… Та ж німці могли би його так зустріти: що це за один такий? Як то німці дивилися тоді, мені трудно представити.

І ще він казав: «Війна німцями програна. Хоч вони йдуть,— ніхто з них не верне. Війну вони не виграють».

— Коли це було?

— Восени, десь так під кінець вересня, початок жовтня, бо ще така погода гарна була, у 1941 році. Іде поїзд (а ми жили поряд з колією), німецький поїзд. Раптом став. Степан каже: «То шкода, то все не повернеться». Так постояв і : «Зараз поїде». І за хвилю дійсно поїзд рушив.