ЗВ’ЯЗКИ З ІНШИМИ СТИГМАТИКАМИ
Гавриїлко згадував нераз, що «душечка», тобто Степан, зустрічається також з іншими стигматиками. Між іншим, згадував про якогось малого хлопця з Канади, який був Божим обранцем. Про нього сказав десь у 1943 p., і що він помер. Досить часто говорив теж про зустрічі з німецькою стигматичкою Тересою Нойман. Про неї згадував Гавриїлко, що «та німка приходить до «душечки» і просить, щоб «душечка» йшов разом з нею молитися за німецький народ на гріб того святого, що охрестив німців», тобто гріб св. Боніфатія в Фулді.
— І «душечка» ходив?— запитав я.
— «Душечка» сказав їй: «Іди й молися сама за своїх німців, я мушу молитися за українців, яких твої німці мучать і переслідують»,— відповів Гавриїлко.
При цій нагоді я поцікавився однією справою, пов’язаною з Тересою Нойман, яка для мене була дещо загадковою. Перед війною, під час студій, я мав нагоду слухати дуже цікаву доповідь славного німецького проповідника о.Фазеля про німецьку стигматичку Тересу Нойман та її терпіння.
Фазель сам був протестантом, поїхав у Коннерсройт, де живе Тереса, щоб, як сам він говорив, викрити той обман. Але в Коннерсройті навернувся на католицизм, став священиком та великим прихильником Тереси, а потім їздив з доповідями про Тересу по Німеччині та Австрії.
Стигми Тереси та інших стигматиків мене дуже зацікавили, тим більше, що десь у той час з’явилися стигми у Насті Волошин. Я прочитав кілька основних книжок про стигматизацію та стигматиків і мав велике бажання поїхати до Коннерсройт, щоб на власні очі побачити, як виглядає екстаза, стигми і т.д. До Коннерсройта я поїхати не зміг, бо польський консулят відмовив мені в поширенні паспорту на Німеччину, а єпископ, на території якого жила Тереса, заборонив її відвідувати. Мені було дуже прикро, адже це питання мене дуже цікавило і я багато думав про нього. Одного дня я зайшов до бібліотеки інституту, в якому мешкав, і побачив там на столах розкладені малі образки. Це різні компанії, то видавали образки, надіслали взірці, щоб потім можна було їх замовити. Всі образки були нові, щойно прислані. Між тими образками я побачив один, відмінний від інших не лише тим, що мав французький текст, всі інші мали німецький, але й тим, що він був дещо витертий, а по молитві стояла дописка німецькою мовою: «Молімся спільно» з підписом «Тереса Нойман». Я зацікавився тим образком і запитав товаришів, що були в бібліотеці, кому він належить, але ніхто з них не виявив більшого зацікавлення. Один з товаришів сказав: «Якщо він вам подобається, то візьміть собі». Я цей образок взяв. Пізніше я виявив, що підпис Тереси був такий самий, як і її підписи, фотографовані в книжках про неї. Коли я вдумувався в допис: «Молімся спільно», то дійшов до висновку, що якби я був навіть поїхав до Коннерсройт і бачив Тересу, то вона б більше мені нічого іншого не сказала, як те, що було написане на образку.
Цей образок був при мені тоді, коли Гавриїлко говорив про Тересу Нойман. Я сказав до Гавриїлка:
— Знаєш, Гавриїлку, а я щось маю від Тереси.
— О, я знаю, ти маєш від неї образок,— відповів він.
Мені стало трохи дивно, бо про цей образок, крім мене, не знав ніхто.
— А як той образок дістався до мене?— запитав я.
— Німкеня післала тобі,— відповів Гавриїлко,— бо ти не міг до неї поїхати.
— Ну, а як вона мені його післала?-— питав я.
— Е, то вже наша справа, — відповів за старим звичаєм Гавриїлко. Крім зустрічей з німецькою стигматичкою і малим хлопцем у Канаді, як твердив Гавриїлко, Степан зустрічався ще з нашими стигматичками в церкві у Плугові, де вони збиралися разом з духами козаків, що були поховані на плугівському цвинтарі. Всі вони молилися за український народ. Більше про ці зустрічі Гавриїлко не говорив.
Про спільну зустріч наших стигматиків розповідав мені одну Історію о.К. (о.Г.Костельник (1886-1948)), який теж цікавився стигматиками. Одного дня він був під час екстази однієї нашої стигматички у Львові, і вона говорила, що минулої ночі була в церкві св.Юрія у Львові на Службі Божій. Коли о.К. запитав її, хто цю Службу Божу правив, вона відповіла, що три священики, і описала, як вони виглядали. Два були о.К. не знайомі, а третій — подібний на знайомого священика, що недавно помер. Стигматичка твердила, що він мав один штучний зуб, а о.К. знав, що він жодного штучного зуба не мав. Через деякий час зустрів о.К. когось з родини того священика і довідався, що він перед самою смертю вставив собі золотий зуб. Та сама стигматичка описувала й людей, які були присутні на тій Службі Божій, по одягу яких виходило, що це були львівські міщани приблизно 17 століття. Для о. К. дещо було неясно і він запитав у стигматички, чи ще хтось був тоді з інших стигматиків. Вона відповіла, що був ще Степан. O. K. пішов до Степана і він подав йому такий самий опис Служби Божої, священиків та вірних, як і стигматичка С. Одначе, для о.К. ще були неясні деякі деталі з одягу міщан, які, на його думку, не узгоджувалися з описами вбрання львівських міщан того часу, про що він десь читав. Тоді о.К. пішов до керівника Національного Музею д-ра С. (Іларіон Свєнціцький (1876-1956)) і попросив показати одяг львівських міщан 17 століття. Одяг докладно співпадав з описом, що його подавали стигматики, їх відомості були кращими, ніж о.К. «А ця історія,— завважив при кінці оповідання о. К.,— підтверджує, що всі стигматики працюють спільно і в деякому порозумінні».