Отець ЯРОСЛАВ ТИХИЙ

(уривок з інтерв’ю щодо Степана Навроцького 12 листопада 1994 року, м.Львів)

— Тут у Львові були стигматики, чи не могли би Ви щось пригадати про них?

— Можу. Про Степана Навроцького.

— Ви були на екстазах у нього?

— Був багато разів. Він мені, власне, допоміг, бо я був вже на грані смерти.

— А як це було?

— Було так. Коротко скажу Вам. На екстазі був мій брат Степан, молодший від мене. А я був в лікарні, хворий на тиф. Дуже тяжка форма… Брат питається: «А що зі Славком буде?» Він (С. Навроцький — прим.) каже: «Що з ним є?» — «Хворий в лікарні. Коли він вже вийде здоровий? Молодий ще». — «Ні ми його заберемо до себе».

— Це так ангелик казав?

— Так. «Ми його заберемо до себе. Йому буде ліпше». Мій брат казав (також був Степан): «Слухай, Степанчику, скажи, чи є якийсь спосіб його вирятувати?»

—«Є» — «Який?»-— «О, взяти той хрест в мене, з шиї, возложити йому на шию той хрест і відмовити одну «Богородице Діво…» — «І то все?» — «Все».

Так мій брат скочив, вхопив той хрест на ланцюжку, і полетів… А той ще кличе за ним: «Зачекай, зачекай, не тікай!» По дорозі, як йшов з центру міста по вулиці Вірменській це було,— біг скоренько, знаєте, бо то вже була поліційна година, і німці стріляли без розбору, як хтось появився в нічний час. Брат, як летів через цілий час, то так нікого і не стрільнули, хоча то була війна; нікого не бачив, і його ніхто не бачив. Прийшов там, на Петра й Павла вулиці, інфекційна лікарня, і тепер вона там є, і зачав стукати. Виходить монахиня (тоді монахині доглядали інфекційних хворих): «Чого пан хце?» Каже брат: «Слухайте, у вас є тяжко хворий, такий, що є на грані смерти, він поліпшає, виздоролює, але треба вложити цей хрест і відмовити «Богородице Діво…»

Монахиня, як то почула: «Прошу бардзо». І взяла той хрест від мого брата, положила мені на шию. І зачала молитися по-польськи, а я «Богородице Діво…», і раптом я взяв, сів, і зачав говорити, очі відкрились, а монахиня зробила великий крик: «Чудо, чудо сталося! Вставайте, моліться Богу, бо чудо сталося!» А перед тим того самого дня була головний лікар п. Барановська, яка як сказала, так мусило бути. А вона, пройшовши попри моє ліжко, сказала так: «Тому вже нічого не треба. Ви його покладіть там а там, до комірки, де трупів складають». Маса людей мерла через те, що ліків не було ніяких, лікування не було; отак лежав в ліжку без нічого.

Після того мій брат вернувся, знову дав назад хрест, а Стефанко йому каже: «Ти мене не послухав, побіг, то я тобі підставлю ніжку». І підставив ніжку, бо брата через два тижні арештували. Але нічого страшного. По якихось півтора місяці я був вже здоровий, вдома. Стефан казав, що на св. Миколая вже буде брат дома здоровий. Отже ми сидимо, приготувалися, бо прийде в’язень (брат) захоче їсти… Врешті-решт ніхто не приходить. Думаємо; «То вже не буде». Аж дванадцята година — хтось стукає: стук, стук. «Хто то?»—«Я, Степан, відкрийте!» А то взяли німці, змінили тактику, щоби ніхто не бачив, як вони всі зарослі, брудні, нещасні, то зачали випускати о 12-й годині вночі. А щоб їх ніхто не стріляв, то треба мати догори підняті руки, виказку і так їх тримати над головою. І німці таких пропускали не питаючи.

Ото я вам так в двох словах.

Аж мало того. Він сказав, а знаєте що, коли буде Україна? Він каже: в 96 році. Присутні кажуть: «Слухай, —- а то був 44-й, — то 52 роки!» То нам так виглядало багато!.. І так довго, що просто неможливо. Хто може дожити до того?!. Ото ми пережили. А він сказав так: «Але я зате загину, мене вб’ють поляки». І так сталося. Потім за ним шукали. Ніяк його не могли знайти… А перед тим, він, прощаючися, ще в останній день сказав так: «Вважайте, я вам дам свою знимку,»— а на тій знимці нарисував гріб та хрест. І казав так: «Коли у вас буде якась велика біда, звертайтесь до мого гробу, моліться, я вам поможу». І так в мене було кілька разів. Та знимка в мене кудись затратилась. Але я з неї скористав кілька разів.

Отак було. Перевод, з одного лагера в другий, і як приходять, міняються ті групи, то одні на других нападають, ганять, відбирають останнє все… І так мене переводили в інший лагер, а там вже чекають на тих переводчиків жуліки, бандити, злодії. Власне тоді ті кинулися бити і забирати решту, що то нещасний в’язень має. І я кажу: «Стефане, рятуй!» І що ви скажете? Раптом появився начальник лагера, а він ніколи не буває, розумієте, там ввечері пізно. А тоді він появився з цілою свитою, щось десять надзирателів, з револьверами в руках: бо можуть накинутися на нього. Зачалася бійка. А бійка така, що вони не перебирають: бити, різати, колоти,— все одно. Я кажу: «Стефане, рятуй!» Той, власне, появився, і відразу ті туда-сюда, повтікали, злодюги. То був один випадок.

І ше один випадок був такий. Як я вже був фельдшером (в таборі — прим.). Маю дежурство вночі (вдень дежурство мають сестри вільнонаймані). Вриваються двоє бандитів з такими кольосальними багнетами, і відразу:

— Що ти маєш? Маєш валеріанку?

— Маю.

— Ну то давай!

— Ні,— кажу,— можу дати тільки двадцять крапель, не більше.

— Давай нам все!

— Ні, не можу.

Ті кажуть: «Не можеш, самі візьмем». Один зачинає йти з одного боку стола, з багнетом, а другий — з другого, також з багнетом. Так, щоб не дати виходу ніякого. Я кричу, так собі в думці, кричу: «Стефане, рятуй!» І в тім моменті відкриваються двері і входить знов начальник лагеря, розумієте!.. Отак. Взагалі там трудно було знайти такий день, щоб нікого не вбили, не зарізали.

За стигматика я знаю багато речей, бо я сам був на його екстазах. Там спеціально був професор Чехович, який нотував те все. То десь сховане є, тільки ніхто не знає де, ті протоколи.

Я, о.Ярослав Тихий, стверджую, що записане тут — записане з моїх слів — вірно. Події, про які я розповів, дійсно відбувалися.