МАРІЯ ДУТКЕВИЧ

м. Львів, 23.10.94, 11.11.94 рр.

— Ви просите розказати, як виглядала екстаза? Отже стигматик, Степан Навроцький відчував, що дістає якусь слабість. Він відчував, що мусить положитися, і йде лягає. І вже до нього можна говорити, він стає так як би не свій. На нього находить щось інше, настрій якийсь інший. Він ніби зразу стає взятий від туземного.

— А як Вам вдавалося потрапляти на початок екстаз? То була конкретна година, конкретні дні?

— Ми вже знали менш-більш, в який час приходити. Екстаза, звичайно починалася так десь від третьої години дня.

— А як довго тривали екстази?

— Ну. 20-30 хвилин. Це залежало від того, хто промовляв в екстазах. Звичайно екстази відбувалися, як люди були, ті, що цим цікавилися. Приходили різні люди. Декого ангелик не допускав. Ми питали в нього про ту або іншу людину, чи може вона прийти. Він відповідав: «Так» або «Ні».

— А часто в Навроцького були екстази?

— Часто. То було так: переважно середа, п’ятниця, субота і неділя. Люди збиралися, зразу була екстаза. То так, як би самочинно відбувалося. Він лягав, очі закривав, ніби сон на нього находив. І тут же було видно, що він піддавався якомусь впливу.

— Як це було видно?

— Він ніби застигав, піддавався якомусь впливу, абсолютно від нього незалежному. Його організм не мав жодної дії. Все це було функція духова, душі його. Його випрямлювало, потягалося тіло, ноги, напружувало так. Він стрепенувся сильно. Сила відчувалася в стрелені. І тоді, подібно, його душа виходила.

— Були якісь явища при тому, з чого ви робили висновок, шо саме душа виходила?

— Отже послухайте. Він стрепенувся, за хвилину якось знову стряснуло ним сильно. І тоді чути голос: «Слава Ісусу Христу»,— входить ангелик. Ангелик себе представляв, що він є Гавриїлко. Він говорив так по-дитячому. Ангелик, маленький ангелик. Прийшов, привітався: «Слава Ісусу Христу!» Ми відповіли і тоді спиталися: «Чому ти прийшов?» —«А я очищаю душечку, від душечки очищаю, робимо місце для святого». Безпосередньо ніколи святий не вступав, а перед тям душа стигматика виходила, далі входив і виходив ангелик, і аж тепер вступав святий. От, яка цікава процедура. Три… такі поступово наступали хвилини. Виходить стигматика душа, входить ангелик, після ангелика — святого душа. Приходив святий Петро, наприклад; «Слава Іcycy Христу!»— і зачиналася екстаза. —Всі віталися саме так, чи якось інакше?

— Всі так віталися; «Слава Ісусу Христу!» Ми відповідали.

Те, що ми мали стигматиків, це не випадково, адже на ці Божі сліди також треба заслужити. Христос вибирав собі праведних людей, добрих, простодушних, хоч і, можливо, неосвічених.

Степан Навроцький неграмотний майже був. Ви бачили як він писав, а в екстазах — говорив вражаюче. Ми із захопленням слухали. Екстаза тривала не п’ять хвилин, не десять, а переважно довго була — двадцять-двадцять п’ять. Це ж двадцять п’ять хвилин! Скільки то треба прочитати. Він говорив, звичайно, в дусі релігійному, або так поучаючи…

— Наприклад, це зв’язувалося з якою-небудь подією?

— Це стосувалося конкретної події на той момент в світі, в нас. Він говорив, як ми повинні себе вести в даній ситуації, що може бути, що нас чекає. То була проповідь такого оратора доброго, з притчами. То тяжко переказати, але зміст був глибоко релігійного характеру, переплетений з відносинами політичними на той час, наприклад говорили, що чорна хмара наступить, дуже тяжке життя буде для людей. Але треба молитися за всіх, щоб якнайменше жертв пішло. Ми говорили: «Ми ж такі терплячі»,— на те було сказано, що наш нарід найближче до Бога, що там якісь ступені є, і шо ми найближче до Бога за наші страждання. А терпіння ці проходимо через те, що страшний занепад духовний та безбожність.

Говорилося також, що священики падуть морально, що в Церкву зайде сатана, але Господь нас не покине ніколи. Хто заламається, піде за злим духом, то буде дуже тяжко тій людині вижити. Ну, і, звичайно вона буде втрачена для Господа Бога. А було дуже тяжко всім пережити, дуже тяжко. І все закликував тих, що слухали, щоб ми були сильні, мужні, витривалі, що то допуст Божий. Говорив, шо так буде через те, що люди себе зле ведуть. А після того, як скінчилася екстаза, його знову стрепенуло сильно. І ще раз входив ангелик Гавриїлочок і «Я мушу потішити душечку, бо вона дуже втомлена через екстазу». Він з нами говорив. Ми питали його про різні теми.

— А скільки часу, як правило, він говорив?

— Ангелик? Він був три-п ‘ять хвилин, не довше. І якщо ми зачиналі питати про більше щось…, за загробне життя, як там душа, шо потім по смерті, де опиняємся, то він зупиняючи висказував: «То тобі не треби знати, то є Божа справа. На що собі заслужиш, то будеш мати. Але Господь любить всіх і треба, щоб всі покаялися, жили законами Божими…» Потім таке було, що страшив нас: «Ти хочеш забагато знати, так не можна того знати. Ти якби все знав, ти би з розуму зійшов» — міг таке сказати.

Екстази були поділені на ці фази переходу душі… Це я ніколи не забуду.

Відтоді я стала глибше віруюча. Я вірила в те, що душа людська є, що то не є фантазія, хоч вона не має, скажімо, клітин, але в нас вона є від нашого народження, душа від Бога йде благословенна… Духове і матеріальне — з цих двох частин ми є складені.

Одного разу, під час екстази, коли ангелик був, я нахилилася над тим ліжком, де лежав Степан, і питаюся: «Скільки я буду жити? Чи моя дитина виживе?» Він відповів: «Ні. Твоя дитина не виживе. Вона вже має інше призначення. Матінка Божа від тебе її відбере». Я в плач. Він каже: «Ти б того не пережила, що твоя дитина мала би зустріти». Дійсно, моя дитина не вижила. Я страшно була в розпачі. Тоді він дав мені знимочку і підписав її. Я маю її дотепер. Ця знимка мене всюди рятувала. Тодія ще спиталася його: «А я скільки буду жити?» І стала числити роки, так перескакуючи щоп’ять літ. Я говорю «п’ятдесять?» «Ні». «П’ятдесят п’ять?» —«Ні». «Шістдесять?» — «Ні. Тобі не можна всього знати!» Так на тім і скінчилося.

— А що, той ангелик тихим голосом говорив, і мусили нахилятися до нього?

— Ні, ні — голосно. Але я нахилилася, бо я хотіла щоб другі не чули. Тоді я тихенько говорила, а він мені відповідав,

— Ви згадували, що Степан Навроцькнй ходив до наших партизанів. Для чого він пішов в партизанку?

— Він не пішов в партизанку, тільки ходив до «лісу», бо мав завдання сказати партизанам, щоб боротьба була чесна, щоб не було братовбивчої війни, що багато народу і так гине. Пролиття невинної крові буде віддаляти день нашої справжньої волі. Степан говорив в екстазах, що Україна буде, і що все від нас залежить. Залежить, і себе будуть вести.

Його смерть була зачислена на рахунок нашої свободи, здобутті нашої самостійності. Йому не судилося довше жити. Смерть його було предсказано вперед. І тому на тій підписаній знимочці, про яку я вже вела мову, Степан намалював могилку, хрест на могилці. Він свою кров за злі вчинки других людей проливав, був жертвою на вівтар, задля нашого буття, нашої волі.