«МОЄ ЖИТТЯ І MOЇ МРІЇ»

Велику поміч дістали оборонці стигматизації, коли до Львова приїхав з Залукви Степан Навроцький. Двох абсольвентів Богословської Академії (Богдан Казимира і Антін Будзан) доложили багато старань, щоб з далекої Залукви (коло Галича), з дуже убогої селянської родини, забрати до Львова цього дев’ятнадцятилітнього єдиного сина. В цій родині крім батька (нашого обряду), були ще дві сестри і мати (латинського обряду). Цей обрядовий дуалізм мимохіть нагадує обрядовий дуалізм родини нашої головної стигматички, Евстахії Бохняк, і це є для мене загадкою Божого Провидіння.

Степан Навроцький, як чоловічий стигматик, був неначе показовим доповненням цілої групи жіночих стигматичок, сам у своїй містичній діяльності зв’язаний з особою Анастазії Волошин, тоді вже монахинею (а радше — на мою думку — непотрібно запротореною в манастир С.С.Василіянок у Львові сільською стигматичкою). Виразні стиґматизаційні рани, особливо дуже рясні на чолі від тернового вінка, беззастережний послух для важких диспозицій св. Петра, з яким розмовляв Степан під час своїх видінь, непохитне мучеництво під час тортур у більшовицькому слідстві, а крім того аудієнція у митрополита Андрея Шептицького, що завершилася успіхом і дозволом на вживання ряси (реверенди), все це визволяло його стигматизацію від закиду гістеричної фантазії чи симуляції. А в кінці його мученицька смерть, предсказана в екстазах, і панахида в святоюрськім храмі, що об’єднала цей тривожний розділ історії нашої Церкви і зв’язаної з нею Богословської Академії напередодні російської окупації, що прийшла на Західню Україну з готовим пляном знищення українського католицизму.

Тоді замовкло «небесне радіо», т. зн. замовкли голоси з екстаз наших стигматиків, що постійно заповідали недалеке переслідування нашої Церкви.

О. д-р Володимир Максимець, професор Богословської Академії, просив мене довідатись, чи він повинен втікати з ріднею перед більшовицькою небезпекою. Я обіцяв йому, що запитаюся, і запитався в Евстахії Бохняк. Відповідь була така: «А хто буде помагати Ісусові двигати хрест?!» Таку відповідь я точно переповів о. Максимцеві, і знаю, що він з ріднею залишився в краю. Пізніше відсидів свою кару на Сибірі, а 6-го лютого 1977 р. помер у Моршині, де його дружина працювала в кіоску з газетами, заробляючи на прожиток. А він сам залишився вірний нашій католицькій Церкві, засудженій на неіснування, але існуючій в катакомбах.

«Помагати Ісусові двигати хрест!» — це були слова, шо глибоко врізувалися у свідомість тих, котрі ще надумувалися і не знали, що з собою робити. А одночасно з уст Степана Навроцького ми почули тверді слова: «Не буде ніякої України, доки хреста не буде на тризубі!» Я вважав своїм обов’язком примістити ці слова на знімках Степана Навроцького, на котрих були виразні рани на руках (від цвяхів) і на чолі (від тернового вінка). Такі знімки я дарував своїм добрим знайомим, не виключаючи перемиського владики Кир Йосафата, завзятого противника наших стигматиків і харизматиків.

Для мене справа була безсумнівна, що слів про приміщення хреста на тризубі не можна брати буквально, та, що найважніше при тім було поєднання наших національних ідеалів з християнським світоглядом. Все те було вияснене в додаткових розмовах зі Степаном, котрий також зазначив, що найважливіше, як ті справи будуть виглядати в нашім серці. Але і буквальне розуміння мало своїх поклонників. Маю враження, що тодішня продукція малих відзнак з тризубом, завершеним хрестиком, в’язалася з тою популярною тоді опінією. Я сам теж неначе забажав переробляти наш поганський тризуб на християнський і був в тій справі в голови Українського Товариства (д-ра К.Паньківського), знаючи, що в рамках цього товариства за німецької окупації організуються підстави будучої української держави. Але для нього така справа була не актуальна. Аргументом в обороні тризуба без хрестика були, нібито, засади геральдики і традиція з часів української державности у Східній Україні, в Галичині і на Закарпатті. Тризуб з хрестиком українських монархістів («гетьманців») не тішився тоді симпатією. Навпаки, під впливом німецького неопоганства зароджувалися початки українського новопоганства, отже руху виразно протихристиянського. Прилюдний виклад у Львові про потребу відродження староукраїнського культу Перуна (прелєгент називався, здається, Гаврилюк) спрямовував справу розбудови нашої державности недвозначно на шлях заперечення вартости християнської культури.

Я протиставився таким тенденціям своїм прилюдним викладом про «Філософію Фрідріха Ніцше», виголошеним у Львові і в Перемишлі за часів німецької окупації. Ідеал Ніцше (протихристиянської "надлюдини") був у тому викладі яскраво представлений і провадив слухачів до порівнянь з тодішніми німецькими тенденціями і до їхньої оцінки.

Видрукувати той виклад я тоді навіть не пробував. Цензура, а навіть тодішня українська цензура в оточенні німецької окупації, такі думки з місця відкидала.

«Світильник Істини»

Джерела до історії Української католицької академії у Львові,

т.3, Торонто, 1983, cm. 480-504.