ПРОФ. Анатолій ГНАТИШАК

(Львів-Брюховичі 11.06.1996 р.)

— Те, що вас цікавить, лежить на границі двох світів, потустороннього світу – поняття душі як незрозумілої тонкої субстанції, визначити, диференціювати її — то є надаремний труд, подібно, як догмат про Трійцю… Старатися це зрозуміти, то є схоластика, параноя. То не треба до того підходити, бо то є субстанції непізнавальні. Це належить до проблем, які можна скоріше описати, ніж пояснити.

— Коли Ви вперше почули про стигматиків взагалі?

— Бачите, я син священиків, в мене 7 поколінь священиків є з боку мами. Про те говорилося вдома. Я зрозумів, що є стигматики, від дитинства, з 8-9 років.

— А саме про Степана Навроцького?

— А про Степана Навроцького, коли вже зустрічався з ним. Я в тій бурсі жив, як повернувся з Німеччини. Я повертався з отаких умов, де я повинен був загинути, а я не загинув. Було багато ситуацій, де не було виходу, абсолютно безвихідні становища. А я вижив! І доїхав! Я дійсно, щоразу зустрічав якусь людину, післану Богом, яка мені помогла. Я замість того, щоб попасти в Сибір, залишився у Львові, дістав направлення до медінституту, за 2 роки я вже був асистентом кафедри і одним з перших захищав дисертацію… Три рази я захищав дисертацію кандидатську. Мені КГБ сказав: «Ми вас унічтожим!».

Я вже не мав де жити, а мій приятель з дитячих років з Перемишля, знайомий мені з 9-ти років, був директором того інтернату; то не бурса, а інтернат, там жили люди, харчувалися на той час прекрасно і ходили до різних шкіл. Там мали педагогів, які контролювали, чи вони готові, чи ні. Одним словом — максимальна опіка.

Той приятель був з тих людей, безсеребреників, надзвичайно чесний і розумний, він все поставив на найвищий рівень, Гісовський Борис Богдан Федір Юліан. Я там поселився в 1945 році. В жовтні вернувся до Львова, жив у своїх кревних, а потім він мене запросив. Крім того, коли прийшли більшовики, я жив теж там. Там тоді був керівником з Перемишля син відомого адвоката Черемського, який був консультантом єпископа Коциловського — Черлюнчакевич Сергій, Гісовський також там жив. Після Черлюнчакевича він став там головою. В тому інтернаті я зустрічався з Казимирою, з Антіном Будзаном, який завідував писанками в етнографічному музеї. Ми були в близьких відносинах з ним і Казимирою, наскільки ті страшні часи большевииькі в умовах терору дозволяли. Відносини, все ж не мали тої глибини, яку повинні були мати і та глибина щезала в тій жорстокості страшній, яка була створена більшовиками. Я уточнюю, що був там з 1939 року, як відновлено медичний інститут. Я жив тоді там на Вірменській і тоді Степана спостерігав.

— Ви часто з ним бачилися?

— Я кінчав 4-5 курс, мусів собі підробити, батько священиком був під Перемишлем, Я мав багато клопотів і не міг особливо слідкувати за ним (Степаном). А коли був, то ми розмовляли, ті люди бувають істеричного характеру: вони грають ролю чужу, вони перестають бути собою, наводять на себе місію, якусь роль, і ти чуєш, що там є щось штучного, що це не він. А він (Степан Навроцький – прим.) того не мав абсолютно. Такий був привітний, усміхнений, контактний, веселий, я би сказав. Приємна людина була, без всяких навиків чогось такого неприємного, патологічного, ненормального. Того я не бачив.

— Як він сам ставився до своїх екстаз?

— Він відчував, що засинає, має якийсь дар Божий, передбачував, він собі з того справу здавав, що то є незвичайний якийсь дар. Стефан провидів, мав візії. Я, як медик, хоч і віруючий, але завжди скептик по натурі. Я не легко приймаю все на віру, а хочу перевірити. І я навіть раз, як він був втакому стані і засинав, зіниці дивився. Йому то було, видно, не сподобалося, бо він ще, певно, не спав. Стефан казав тоді: «О, сатана йде». Я ж це не зі злого намислу, я хотів знати наскільки це глибоко, що то є таке, я ж перший раз бачив такі транси. То називалося транс — сон глибокий. Я вперше зустрічав те в житті і мене воно цікавило. Сеансів багато було і я не встигав на всі, бо мусів заробляти собі гроші. В різні пори дня він мав ті транси. Там завжди був Псовський, Костельник там був, і Будзан часто був, Казимира. А я його бачив, може, 4-5 разів.

— А як Ви той транс перевіряли з зіницями?

— Я рефлекси перевіряв, чи глибокий сон, чи ні. Виявилося, що не дуже глибокий. То було десь так в середині трансу, бо на початку він ще розмовляв, тоді впадав в передстадію глибокого трансу і тоді я перевіряв. Раз я тільки перевірив зіниці, чи є реакція на світло, чи ні. Є нормальна реакція на світло. Ми не мали тоді таких методів фізикальних, таких засобів, як зараз.

— Які риси характеру Степан мав? Чи був гордий з себе?

— Ні. Абсолютно ні. Скромний, привітний, легко контактний, легко вступав в розмову, дуже приємна людина.

— Він глибокі думки висловлював, чи був простий сільський хлопець?

— Середній рівень. Філософії він не знав, якоїсь глибокої термінології він не знав. Оповідав нам свої сни, що то буде, війна, будуть різати, будуть жертви, провидів свою смерть, що його замучать, так і сталося, більшовики його замучили. То він провидів собі, то факт.

— Чи не було в нього якихось ознак психічної чи нервової хвороби?

— Абсолютно виключається.

— Під істерію то не можна було якось підвести?

— Ні. Він був нормальна, зрівноважена людина. Я не бачив жодних рис істерії. Істерію я дуже добре знав з точки зору психіатрії. Я не бачив абсолютно жодних відхилень від норми. Він був звичайною, нормальною, приємною людиною поза тими сеансами.

— Чи не могли бути ті явища стигматизації якимось з проявів епілепсії? Бо відомо, що деякі стигматики мали ці приступи.

— В найменшому, і в нього абсолютно виключається, бо епілептики є люди вибухові, з неврівноваженою психікою, яка до всього здатна. В нього — ніяких ознак. Це була зовсім симпатична, нормальна людина, без жодних відхилень, патології. Ви би ніколи не сказали, що та людина має транси, що вона проповідує. Вигляд мав такої приємної, делікатної, інтелігентної людини.

— Ви припускаєте, що Степан мав можливість свідомо керувати своєю внутрішньою системою?

— Відносно свідомості і несвідомості ми точно не знаємо, як то проходить, бо деякі люди тренують волю, стараються те робити, а їм не виходить.

Я, Анатолій Гнатишак, стверджую, що записане тут — записане з моїх слів вірно. Події, про які я розповів, дійсно відбувалися.