НЕВИДИМИЙ ПРОВІД

Поведінка Степана та всі його вчинки впродовж післанництва, тобто від часу, коли він дістав перші видіння-екстази, були під впливом наказів якихось сил, що їх годі було знайти в оточенні Степана або в ньому самому. З одного боку Степан завжди підкреслював свою відданість Божій волі («як Бог схоче, так і буде»), так з другого боку він постійно був під непереможним впливом тих сил, що керували його поведінкою і вчинками. Під час арешту большевиками на допиті він заявив слідчому, що його жінка померла, і це справдилося. Два або три рази я його питав, чому він так сказав, і все отримував ту ж саму відповідь: «Щось мені казало так говорити».

Одного разу Степан їздив до Стрия, бо мав там полагодити якусь справу, теж за доручення того «когось». За німецьких часів їздити залізницями було досить небезпечно, особливо для молодих людей, бо німці дуже часто забирали їх до Німеччини на працю. Тому ми зробили для Степана посвідку, що він працює в таборі, з якого висилають людей до Німеччини на працю. Там працювало досить багато наших людей, тому таку посвідку ми могли легко дістати. З цією посвідкою і їхав Степан до Стрия. В дорозі прийшли німецькі поліцисти з перевіркою подорожніх та їх посвідок. Степан не задумуючись сказав, що він працює в таборі і супроводить додому три дівчини, які їдуть в сусідньому переділі. Вони мають їхати до Німеччини на роботу і мають забрати собі з дому деякі речі, а він їде з ними, щоб вони не втекли. Поліцисти, не сказавши ані слова, пішли далі і навіть не заглядали до сусіднього переділу, де дійсно сиділи дівчата, які втекли з пересильного табору у Львові. Згодом цю справу перевіряв один наш знайомий з оточення Степана і ствердив, що Степан тих дівчат не знав, з ними в поїзді не говорив, а що найважливіше, так це те, що вони не могли ніяк зрозуміти, чому поліція їх минула при контролі, якого вони страшенно боялися. Адже вони втекли з пересильного табору і не мали при собі ніяких документів. Я потім питав Степана, чому так сталося, що він дав таку відповідь поліцистам, чи він, може, знав тих дівчат, або з ними розмовляв в дорозі. На це він відповів, що зовсім їх не знав, але, «щось» казало йому так говорити.

До таких незрозумілих для нас речей належали й деякі доручення, які Степан отримував, а про них говорив нам, звичайно, Гавриїлко. Напр., одного разу Гавриїлко сказав, що Степан має молитися щодня 10 хвилин на вервиці, але в той час має бути одягнений у священичу одіж (рясу). Для оточення Степана це доручення було незрозуміле, тому всі пробували переконати Гавриїлка, що це не обов’язково. Але Гавриїлко почав погрожувати, що якщо Степан не дістане ряси, то тоді не зможе відвернути якогось нещастя. Тоді один з приятелів Степана пішов до бл. пам’яті Митрополита Андрея і розповів цю історію. Митрополит дозволив Степанові одягати рясу в хаті. І дійсно, якийсь час Степан одягав у своїй кімнаті рясу та відмовляв вервицю, а потім рясу знімав. Це тривало декілька тижнів, а потім Гавриїлко сказав, що вже можна рясу віддати, бо Степан вже виконав своє доручення молитви в рясі.

А іншим разом Гавриїлко сказав, що Степан мусить мати такий однострій, як носили стрільці. Такий стрій дістати було нелегко, а ще більш небезпечно було ходити у ньому вулицями Львова. Проте Гавриїлко заявив, що Степан мусить у ньому ходити по Львові. На наші побоювання, що Степана можуть заарештувати німці, Гавриїлко заявив, що «це вже наша справа», що вони, тобто Гавриїлко та ще хтось, будуть пильнувати, щоб Степанові нічого не сталося. І дійсно, коли вдалося дістати для Степана стрілецький одяг, то він раз пройшов вулицями Львова, і не тільки ніхто з німців його не зачепив, але й багато німецьких старшин, що його зустрічали, ще й віддавали честь. Це підтвердило декілька осіб з оточення Степана, які на віддалі йшли за ним.

Необхідно ще раз ствердити, що всі ці речі переказував нам Гавриїлко, а Степанові ми про це не говорили. Але він про все це знав і сприймав як наказ від когось вищого, як доручення, яке без найменшого вагання треба виконати.

На деяких світлинах бачимо Степана з бородою. Носив він бороду теж не завжди, а лише час-до-часу не з якоїсь власної примхи, але за дорученням отого «чогось», що керувало всіма його вчинками та його післанництвом. Як несподівано запускав він бороду, так само й несподівано він її голив. Це було зроблено теж за дорученням невидимого проводу.

Залежність Степана від якогось невидимого проводу ще більше проявлялася у здійсненні наших прохань. Коли хтось із нас звертався або до Гавриїлка або інколи таки до Степана в нормальному стані, тобто поза екстазою, із проханням щось зробити, напр., допомогти комусь або довідатися про якусь арештовану особу, то Гавриїлко завжди відповідав,— «подивлюся, чи можна» або «запитаюся, чи можна». Ніколи він не обіцяв та не відмовляв у допомозі зразу, робив усе, щойно по отриманні інформації у когось, про кого ніколи не згадував. Так само говорив і Степан, коли ми його просили про щось у звичайному стані, тобто завжди казав «побачу» або «запитаюся».

Коли Степан розповідав, що на початку свого післанництва він приготовлявся на смерть, то на моє запитання, хто йому сказав це зробити, чи звідки він знав, що буде вмирати, він відповів, що «щось» сказало йому, але не міг чи не хотів пояснити більше, хто то був той «щось». Справді Гавриїлко дуже часто згадував про «конференції», тобто наради, в яких, як він пояснював, приймали участь наші визначні померлі люди, як св. Володимир, св. Ольга, генерал Тарнавський, Шевченко та інші, а опісля ухвалювали певні постанови та давали доручення Степанові. Одначе, Гавриїлко жодного разу не сказав виразно, що ці «конференції» чи поодинокі їх учасники керують усіма вчинками та післанництвом Степана. Дуже виразно запам’яталася мені остання «конференція», про яку говорив Гавриїлко напередодні від’їзду Степана з Криниці до Львова, після якої Степан скоро загинув. Під час екстази Гавриїлко сказав, що була «конференція» і ухвалила, що «душечка», тобто Степан, має відійти від нас, тобто померти. Я почав з Гавриїлком сперечатися та переконувати, що Степан ще потрібний на цьому світі, а також те, що ми створимо Степанові умови, необхідні для виконання його післанництва. Гавриїлко сказав своє «запитаюся» і на другий день вранці заявив, що «конференція» була, вирішила, що Степан зараз має їхати до Львова, а тоді побачать, що буде далі. Степан прокинувся і перші його слова були: «Я мушу їхати нині до Львова». Я вже нічого більше не питав і не перечив йому. Степан поїхав та й зразу ж загинув. Отже, виходить, що ці «конференції» мали якийсь вплив на вчинки та післанництво Степана.

Невидимий провід проявлявся ще в одному. Наприкінці багатьох екстаз складав Степан присягу, яку ми всі виразно чули. Він все ще був в екстазі, підносив три пальці правої руки догори неначе повторював за кимось формулу присяги: «Присягаю Господу Богу Всемогучому т.д.,— як звичайно звучить формула присяги,— «що буду вірно служити Господу Богу та Україні, що ніколи не зраджу, навіть коли б мене всі покинули та відреклися, навіть коли б я страшно терпів…» Цю присягу Степан говорив своїм голосом, але при заплющених очах і наче в напівсонному стані. Перед ким він цю присягу складав, чому, ми ніколи не змогли довідатися ні від нього самого, ні від Гавриїлка.

Хочу згадати ще одну подію. Одного разу прийшов до Степана якийсь польський священик та запропонував, аби він перейшов до польського монастиря, де буде мати гарну опіку, всі вигоди і т.д., одначе, Степан відмовився, незважаючи на те, що священик дуже його вмовляв. Опісля Гавриїлко в екстазі сказав, що «душечку», тобто Степана, спокушували, але це не вдалося, бо «душечка» присягав і дотримував присяги. Крім цього Гавриїлко наказав, щоб того священика більше до Степана не пускати.

Цей невидимий провід, якому Степан завжди складав присягу та якому був сліпо послушний впродовж усього свого післанництва позначився на всій діяльності Степана. Все, що він робив, робив не зі своєї волі чи свого бажання, а за дорученням дивних невидимих сил, що його покликали до важкого, страждального післанництва. Це післанництво він припечатав своїм молодим життям.