ЛЮБА КАРП’ЯК

(с.Купче Буського р-ну Львівської області, 5.05.1996, уривки)

— Отже, знаєте, я тим і живу.

Він познайомився з моїм братом. Приїхав до нас. Раз так було, що до нас зайшов священик з Ракобовт, о. Піджарко. І сказав, щоб ми не заснули, серед ночі будемо бачити щось, чути голос. Знаєте, ми так пильнували… Степан в хатині мав свою кімнатку, кухню. В тій кухні сам спав. Ми пробуджуємося, а там така ясність, ясність появилася. І так щось на кінци пару слів було чути.

— Ви таки заснули?

— А ми таки заснули. Потім ми такі вже були невдоволені собою, такі вже не в настрою були всі. Так Бог, видно, дав, що ми не були варті того чути, що хто говорив з його уст,— я не знаю. Але ту ясність ми бачили, ото світло в хаті.

— Він сам був, чи там був хтось з людей?

— Сам. А ми були отак через двері.

Прийшов якось священик з Буська. Його син був арештований, був десь на Сибіру, В 1939 році його забрали рускі. І священик не знав нічого про сина. А довідався від тата,— тато на млині робив, що в нас є Степанко-стигматик. Приходить той священик, відкриває так двері, а Степан каже до нього: «Ви хочете про свого сина знати? Ваш син великі тортури переносить, великий, каже, біль. Босий ходить по камінню, голод терпить, холод, но ви ще його зустрінете. Ви ще його будете бачити, свого сина. А ви,—до того священика сказав,— ви їдьте за границю. Бо як прийдуть рускі, то ви жити не будете, вас заберуть, вивезуть, ваша сім’я пропаде…» І він виїхав. Десь за німців, коли ми були під окупацією.

Ще до Славки Коваликової… її чоловік був у 1939 році забраний, рускі забрали, а вже були німці, вона не знала за чоловіка нічого. Вона прийшла і каже: «Пане, скажіть мені за мого чоловіка, де він тепер знаходиться?» А він каже: «Не говори нічого його мамі,— він був один в мами,— він вже неживий, його нема живого…» Я то дуже пам’ятаю ще.

— Степан зразу відповідав за тих людей, чи через деякий час?

— Зразу відповідав.

— Тобто, він знав наперед, що та людина прийде і запитає?

— Так.

— Чи Степан щось розповідав про свої рани? Чому в нього таке відбувається?

— Він казав, що терпіння він від Бога переносить… Моя мама йому змивала ті рани, він позволяв.

— Він часто бував у вас, надовго зупинявся?

— Щось зо два роки приїжджав. Він так місяцями був у нас. Побув та й поїхав собі…

— А що він тут робив?

— Ходив собі. Понад річку, до священика ходив, до Буська, десь по селах.

Все згадане мною, мало місце і розказане мною так, як мені запам’яталося.