Незабаром НКВД, яке вже й раніше цікавилося Степаном, заарештувало його і посалило в тюрму в Галичі, де він сидів якийсь час. Одного дня слідчий покликав його на допит. Коли його привели до слідчого, цей зразу почав собі кпити зі Степана: «Ти, мовляв, все знаєш, ану скажи мені щось цікавого про мене». Степан відповів йому: «Твоя жінка померла». Слідчий розлютився, копнув Степана і наказав його відправити до камери. Але за якусь годину прийшов знову до Степана і сказав йому збиратися і йти додому. Він сказав, шо телефонував до Києва до своєї жінки і йому відповіли, що вона померла при пологах. Це було якраз у той час, коли він говорив зі Степаном. Проте, на волі Степан побував коротко. Його незабаром знову арештували, але замкнули не в тюрмі, а помістили у відділ для нервовохворих у шпиталі в Галичі. Там він перебув аж до вибуху совєтсько-німецької війни, і тільки тоді вийшов на волю.

По виході на волю Степан дістав внутрішнє доручення піти до Львова. Там він мав деяких знайомих, з якими познайомився чи то під час їх побуту в нього в Залукві, чи то під час своєї поїздки до Львова. Залізниця тоді ще не працювала, це було якраз по приході німців до Галичини, тож Степан вибрався пішки. До Львова прийшов на світанку наступного дня і зупинився на полях передмістя Персенківки, бо був дуже змучений та голодний. Приліг під корчем і заснув. Як збудився, то перелякався самого себе — з рук, чола, з рани біля серця та ніг — текла кров. Всі рани дуже боліли. Він не знав, що з ним насправді діється, бо ці рани (стигми) дістав вперше. Він був голодний, ще й мав велику спрагу, сонце пекло немилосердно, а він був такий ослаблений, шо навіть не міг дібратися до недалекого потічка, щоб напитися води. Так пролежав він там цілий день. Тільки під вечір рани загоїлися; він прийшов трохи до себе, напився води і пішов до міста. Тут зустрівся зі своїми знайомими, що ним відразу й заопікувалися. З того часу Степан вже діставав час-до-часу стигми, а крім того, як і перед тим, мав екстази.