МОНАХ-СТУДИТ ВЕНІАМИН ЗАПЛАТИНСЬКИЙ

(уривки з інтерв ‘ю 2 листопада 1994 року, Львів; щодо Степана Навроцького)

— Що той мужчина потерпів… Я все їду дорогого, то все згадую. Той стигматик, Степан Навроцький. Його дуже там побили, дуже. Знав’ям його.

Побожний був. Так кров текла, як він показував ті рани… свої… появлялися вночі, ввечері десь так 9-та година. Він знепритомлював, так, як труп лежав, кидався, підкидало його… Не годен сказати вам… Як то кров текла, тут… корона була, як Ісус Христос мав вінець, що впився був… в голову?! Текла кров свята, текла, жива кров, розумієте?! Я не годен…

Як я пригадую, як їду дорогою, то молюся… Боже, рятуй його. Дуже був побожний!

— Він був у вас (в Унівському монастирі – прим.) один день?

— Один день був, ночував. Десь їхав в дорогу і каже: «Я переночую», — «Прошу дуже.» — кажу…

Знав’ям його. Навіть ховав’ям його, їхав на похорон. Дали мені знати. Звідки був родом — не знаю.

— Він був у вас тільки один день, і в той день у нього все одно була екстаза?

— Так.

— Але він говорив щось, промовляв, чи лише рани з’являлися?

— Рани з’являлися.

— І він мовчав?

— Нічого не було. Були такі часи, що він казав, що з державою буде, з більшовиками… А в нас нічого не говорив. Він сказав: «Я не годен…» Він змучений був… Но кров… Не можна було дивитись, як та кров текла… Більше нічого… Навроцький… Дуже побожний.

— І на руках в нього рани були також?

— Були.

— І на ногах?

— І на ногах. Я сам добре не міг придивитися, бо так… не годен було дивитися. Не годен був… На живого чоловіка дивитися. Дуже було страшно.

— Ви кажете, що його кидало під час цього? Кажете, він неспокійно себе вів? Кидало його?

— Трошки… піднісся так-о, що ніби кидало. Але не кидало дуже. Так о піднісся… говорив: «О, я паду… паду…»

І він переночував, а вже врано — зовсім інакший…

— А зранку були в нього ті рани, чи вже зійшли?

— Зійшли.

— До ранку зійшли?

— Зійшли вже.

— Чи, може, вони вже швидше зійшли? Чи Ви не знаєте? Так?

— Так.

— Ви кажете, що він був несвідомий. Довго це було?

— Я щось не виджу, аби він не був свідомий. Як же ж міг бути несвідомий? Мусів бути свідомий… Та то кров текла… То був, дійсно, такий святий чоловік.