РОЗПОВІДЬ КУЗЕНА

Мій родич, Черлюнчакевич Сергій Кирилович, адвокат, був довгі роки директором Бурси ремісничої.

Я не знаю, чи то все від Бога, але скажу вам те, про що розповідав мені брат. Це було в грудні 1980 року, померла моя мама, в Польші. Мама спочатку жила тут, відсиділа 10 років на Сибіру, а потім переїхала до мого батька, який був у Польші. Отже, там, на похороні матері зачали: «Чи буде Україна, чи ні». Власне мій кузен каже: «Я свято втому переконаний, бо мені сказав Степан, шо Україна буде». А ми: «Що то ти там віриш; певно, що буде, але що ти там Степанові…».

Отже то був 1942 рік. Вже творилися українські збройні частини і гестапівці слідкували за тією бурсою. Там було багато хлопців, приїжджали з Волині, були деякі «Баудієнські» (молодих хлопців забирали не до Німеччини, а до стройового батальйону, ніби будівельна служба). Отож, я питаю в кузена: «А хто ж такий Степан?» Він каже: «То молодий хлопець, який має 21 рік, стигматик, має транси. Коли потрапляв в ті екстази, навіть говорив чужими мовами. При тім були проф. Гнатишак, Антін Будзан, священик».

Мій брат дав Степанові таку маленьку кімнатку і він там жив. Десь ходив цілий час, деколи вдягав реверенду. Не знаю на якій підставі, адже він не був питомцем. Брат розповідав про наступні випадки.

1. Тяжко було з продуктами, вони були на карточки для тих хлопців, що там працювали. Одного разу хтось закрався, збив колодки і покрав деякі продукти. Мій кузен покликав Степана і каже: «Степане, скажеш мені…» — «Я знаю, хто те вкрав, але я не можу про те сказати». Але кузен просив, обіцяв, що не буде розголошувати. І Степан сказав, хто то зробив, і каже: «Все те ще є»,— і вказав місце, де було заховане — десь в другій чи в третій камениці, в пивниці. Брат взяв хлопців, тихо поприносили продукти, замінили колодки…

2. На сам Йордан, 19, дістав мій кузен повістку до гестапо. А то було так, знаєте, що як діставав повістку і вже не повертався звідти. Отже якраз виходить, Степан вийшовши зі своєї кімнати, каже: «Пане директоре, що Ви так зажурилися?» «Степане,— каже,— як не журитися, ти знаєш, я дістав посвідку в гестапо». «Я вам кривди не дам зробити». Кузен усміхнувся, думає: «Як же ти не даш?..»

Прийшов до гестапо. А там якийсь острий офіцер: «Що там у вас діється, у вашому заведенні?!» — «Та нічого не діється». — «Я знаю, що там у вас багато переховується молодих хлопців». Так воно й було, але кузен каже: «Я того не знаю, у нас всі замельдовані».І в один момент тому гестапівцю, що так остро до мого кузена говорив, робиться погано. Поблід, почервонів, каже: «Пробачте, але щось із серцем у мене». Розіпнув кітель, відкрив вікно. Цілком змінив тон. «Може вам щось треба, може вам не вистачає продуктів; якщо так, то зверніться, я вже сам подзвоню в продуктовий відділ, щоби більше дали…» Цілком інша розмова. І кузен думає: «Ага, Степана робота». Бесіди вже не було, гестапівець подає руку, каже: «Пане директоре, як щось вам треба, прошу звернутися».

Йде брат по коридору в бурсі, зустрічає Степана. А він сміється вже здалека: «Ну що, пане директоре, дуже сі там путив він?»

3. В 1943 році — сильний бандерівський рух. Люди давали датки, гроші. Приїхав хтось із Волині. Треба було відвезти гроші. І хтось, точно я не пам’ятаю, здається, що Вудзан, мав відвезти ті гроші до Самбора. Мали приїхати в неділю. Тим часом в п’ятницю той чоловік сильно захворів, дістав велику гарячку. І всі в клопоті, адже то велика купа грошей, а цей чоловік, що мав везти, мав якесь спеціальне позволення, що він заготовляв продукти, чи там як. Отже мав виправдання, якби його зловили. Що ж робити? В неділю людина буде чекати. Пішли до Степана на раду. Степан каже: «Він буде здоровий! Я те все беру на себе, завтра буде здоровий!» Аж нагло в неділю приходить той чоловік, каже, що гарячка перейшла. Поїхав. А тим часом Степан захворів. Дістав гарячку, лежить. Так було щось два дні, доки той вернувся. А як вернувся, захворів далі, а Степан виздоровів.

Ще Степан казав, що довго жити не буде. Він передбачив свою смерть.

Я, Лозинська Мирослава, стверджую, що в інтерв’ю 17 квітня 1996 року передала те, що розповідав мені мій кузен Сергій Черлюнчакевич — точно. Він запевнив, що все, розказане ним про Степана Навроцького, дійсно відбувалося.

м. Львів, 17 квітня, 1996 р.