СТИГМИ

Як я уже згадував, другим дивним явищем Степанового післанництва були стигми, тобто рани, які з’являлися на тих місцях, де їх мав Христос. У Степана зразу не було стигм, а з’явились вони щойно в 1941, зразу ж по приході до Львова. Потім отримував їх Степан аж до самої смерті.

Одначе вони з’являлися не регулярно, у якийсь час, чи якогось певного дня, як отримує їх, напр., німецька стигматичка Тереза Нойман кожної п’ятниці. У Степана рани з’являлися нагло, без попередження. Єдиним постійним явищем, що супроводжувало в нього появу стигм, було видіння Божої Матері. Але про ці появи не хотіли багато говорити ні сам Степан, ні Гавриїлко, тим більше, що поява стигм на тілі Степана була завжди пов’язана з великими стражданнями. Степанові завдавали болю і самі рани, і знесилювали рясні кровотечі з тих ран.

Спочатку у Степана деякий час були такі рани: на обох долонях, на стопах обидвох ніг, багато ранок широким пасом навколо голови та на лівій половині грудей — під серцем. Найбільше його боліла рана під серцем. Опісля, як говорив Гавриїлко, на прохання Степана рана під серцем не з’являлася, але боліла під час появи інших ран так само, як і перед тим, тобто більше, ніж усі інші рани. Хоч ми, хто оточував Степана, намагалися хоч раз побачити той момент, коли у Степана з’являються рани, нам це ніколи не вдавалося. Ми завжди бачили тільки кров, що текла з ран, а Гавриїлко звертав усе увагу, що «душечка», тобто Степан, дістав Христові рани. Степан діставав рани регулярно в часі екстази, коли лежав із складеними навхрест руками на ліжку, і то в присутності багатьох осіб. Рани з’являлися раптово і в повному виді, тобто рани вже були відразу глибокі і рясно кровили, як це видно на усіх світлинах. Залишалися вони на тілі впродовж кількох годин, тобто й після екстаз. Проте, як говорив Степан, боліли вони так само в екстазі чи поза екстазою. Згідно з дорученням Гавриїлка ми не кликали лікаря і не пробували їх лікувати, бо вони, як казав Гавриїлко, як прийшли, так і зникнуть. Одначе виглядало, що рани були глибокі та проходили наскрізь через долоні та стопи. Рани на чолі не були глибокі, але зате їх було багато і вони нагадували рани від тернового вінка. Згодом, тобто через годину-півтора, а іноді й пізніше, рани починали гоїтися, закриватися і зникати. Залишався після них, як звичайно по загоєній рані, синявий знак, який до двох днів теж зникав на тілі, а опісля не залишалося й сліду. Якби не світлини та не покривавлена постільна білизна, годі було б і повірити що зовсім недавно на тілі Степана були такі рани. Свідків появи ран було багато, були й особи, які не лише критично ставилися до Степанового післанництва, а й до справ віри взагалі. На всіх свідків поява ран справляла велике, приголомшуюче враження, шо залишалося, як відтак багато мені з них говорили, на все життя.

Треба додати ще деякі пояснення до появи ран. Сам Степан про стигми не говорив майже ніколи, як і ніколи не скаржився, що вони болять. Приймав їх як Божу волю, чи, радше, як один з нелегких обов’язків свого післанництва. Зате Гавриїлко часто говорив, що Степана рани дуже болять, що він виснажений внаслідок кровотечі. Про причину появи ран Гавриїлко говорив так: «Коли на український народ має прийти якесь нещастя, то Степан тоді перебирає або всі, або бодай більшу частину терпінь на себе, а тому дістає рани. Завдяки його терпінням не одне лихо обминає український народ, бо терпіння Степана, як терпіння Божого вибранця, мають перед Богом велику вартість. Своїми терпіннями Степан та інші Божі вибранці спокутують за провини всього народу. Бог ці терпіння приймає та звільняє зате від терпінь увесь народ».