Олег і Ярина ПЕТРУК
ОСТАННІ ДНІ НАШОГО СТИГМАТИКА
5 травня цього, 1996 року ми вибралися автом до с.Ракобовтт поблизу Буська на могилу Степана Навроцького. Ми мали намір розпитати людей, які могли знати щось про стигматика, а, можливо й були з ним знайомі. Не полишала також наших думок надія відшукали точне місце його загибелі, хоч і здавалася вона практично неймовірно» через відстань у 50 років.
Погода видалася у цей день напрочуд гарною. Сонячні, теплі весняні барви довкола, глибоко прозоре голубе небо з поодинокими подорожуючими білими хмаринками вселяли сподівання на вдалу поїздку. Одразу зазначимо, що погода в цей день для нас була глибоко символічною. Думка про це зародилась ще на початку поїздки, але не була тоді настільки яскравою, як під час зворотної дороги й тепер. Адже ми їхали до місця останнього земного спочинку двадцятирічного Степана, їхали розпитувати про обставини його смерті та останні дні — і така спокійно-велична сонячна погода!..
* * *
Храмовий празник в с.Ракобовтах 28 серпня. Кожен, хто заходить на подвір’я церкви Успіння Богородиці, звертає увагу на одиноку, але доглянуту могилу з правого боку від входу, поруч із дзвіницею.
Розповідають, що одного разу, проїжджаючи ровером повз цю церкву, Степан зупинився: «Тут мене колись поховаєте …» Так воно і сталося: у неділю, 16 квітня 1944 року, на Великдень.
* * *
Село Купче. Підходимо до звичайних розмірів кам’яної хати, вже давніше збудованої на місці старої дерев’яної. Це — господа колись великої сім’ї. Зараз тут живе самотня старша жінка — пані Люба Карп’як, остання з родини. Дещо більше місяця тому помер її чоловік, тому вона зустрічає нас із сльозами на очах.
Після останнього (на межі зими та весни 1944 року) від’їзду зі Львова, з цього обійстя вирушив Степан Навроцький назустріч своїй смерті: останні села, останні дні…
— Отак, знаєте, я тим і живу. То так морально забита, а згадаєм Степанка, і так віру в Бога маю, що треба ще доживати цього світа. І тими хрестами так себе не вбивати.
…Він прийшов до нас. Він познайомився з моїм братом у Львові, в бурсі. Брат приїжджав додому й сказав одного разу: «До нас приїде хлопець». — «Добре»,— і ми запросили.
Він приїжджав до нас протягом двох років, деколи на місяць, на два.
В п’ятницю в піст, він завмирає, відкриваються йому рани на руках, на ногах і проповідує. Не своїм голосом, а голосом або ангела Гавриїла, або Володимира Великого, або ще якимсь святим. В нього тоді зовсім інший голос появлявся. Він так говорив довго… Знаєте, мама то пам’ятала, а я… Більше говорив, щоби молитися, вірити в Бога.
І раз так було, що він каже до мами: «Ви не ображайтеся, ви не нарікайте ні на що. Ви довго всі жити не будете»,— так до моєї мами сказав. «Ви поступово всі вимрете». І дійсно, вся родина: дочка, мати, моя сестра найстарша в молодих роках…
Я тоді так, знаєте, зловилася за його руку, коли він казав: «Ви всі вмрете»,— злапала його за руку, за маринарку і кажу собі: «Боже, Боже, так хочу жити! Мені шойно 13 років»,—і поцілувала його в руку. А він каже: «Вступисі, дитино»,— не хотів такої поваги, щоби руку цілувати.
Я вам скажу — так то дуже пам’ятаю,— як він відходив від нас, так, знаєте, плакав. Сперся (в нас в кухні столик маленький стояв) і каже: «Я від вас відходжу, вже я до вас живим не верну. Мене вб’ють і ще одного зі мною вб’ють хлопця. Але горе тому народу, від якого руки я згину». Просив, щоби діти приносили на його могилу квіти… І мама каже: «То як то, я Вас більше не побачу?» — «Ще побачите! Ще мене будете бачити! Нічого, не переживайте, досі я мав жити, досі моя була судьба».
* * *
З Купче — до Ракобовт. В цьому селі Степан також бував вже не один раз. Зупинявся, як правило, у о.Адріяна Піджарка — пароха. Часом у солтиса Юліана Гавлюка. Екстази відбувалися лише у помешканні о.Піджарка. Господиня священика (він був не одружений) Марія Луців, в дівоцтві Бригідир, згадувала нам про кров на чолі та на руках Степана, яку якось бачила: «Такі краплі великі, як би хтось крапнув, аж розливалися по чолі». А на другий день я питалася: «Де ж то місце на руці?.. Нічого немає і чоло таке — гладеньке».
Цікавим щодо характеристики Степана Навроцького є наступний невеликий епізод з її розповіді.
— Добряга був. І пожартувати вмів. І не раз, як дівчата посходилися, то я жартую: «Стефанку, тілько дівчат в Купчу, тілько в Ракобовтах, то, може, десь яка Вам сподобалася?..» — «Марія, я про то не думаю. Я жартувати можу, а про дівчат я не хочу думати». Веселий був і співати любив. Не раз: «Давайте щось заспіваєм!»
* * *
Останню ніч у Ракобовтах Степан ночував у Юліана Гавлюка, в родині, яку як нам казали, дуже цінував. Ранком онук війта, Петро Попович повинен був відвезти його в сусіднє село. Ось що розповіла нам рідна сестра Петра п.Олена Гнатів:
— Останній раз, то я пам’ятаю, що він ночував у нас і зранку брат його відпровадив. Він ночував більше у о.Піджарка, а тоді сказав: «Разом з тобою будем їхати, то я вже, щоб їх не будити…» Раненько вдосвіта вони взяли коні і поїхали до сусіднього села, дорогою на Стрептів. Він переїжджав з одного села на друге. Таке мав завдання якесь.
Вже згодом довідалися, що когось побили. Він мав їхати в наступне село і не приїхав. Тоді жив мій дідо, Гавлюк Юліан, який був тут солтисом. І він почав його шукати. Сам. Пішов у Стрептів дізнатися, хто його відпровадив. Брат передав його там другому якомусь хлопцеві. І дідові сказали, що десь там в полі побили тих двох хлопців. Того, що супроводжував Степана, рідні забрали, а його лишили на полі… Пізніше дідо другий раз пішов…
Одним словом, дідо його знайшов. На полі була купка гною, соломи такої, і він там лежав. Трохи тільки було видно обличчя, око було його ушкоджене круками чи ким…
Пам’ятаю, як сьогодні, що то була Великодня п’ятниця, я мила вікно. Дідо приходить, каже: «Ідем туди…» То боялися, бо тоді переслідували партизанів і німці і… Взяв дядька одного з села, коні, наклали соломи, поїхали. І привезли його. При чому він лежав вже три дні там, на полі, а тіло його абсолютно не розкладалося, гнучке було (можна було вдягнути в костюм, в сорочку) і не пахло, абсолютно не пахло.
Привезли його, помили, вдягнули. Ну а шо то була Плащаниця, і в церкві не можна було його класти, то поклали при вході, в бабінці.
На запитання ким був вбитий Степан, п.Олена відповіла:
— Так і не довідалися. Раз казали, що поляки. Раз казали, що то його партизани такі самі вбили, від рук своїх загинув. Тому, що він носив таку форму;
Показуємо фото:
— Він і тоді був у ній вбраний?
— Так.
Про теж розповіла нам і п.Марія Луців:
— Степан був в уніформі січових стрільців. А вона була подібна до польської форми. Я кажу: «Степанку, Ви зле зробили, що Ви вбралися в це. Таке на світі…» А він до мене: «Маріє, я не можу її не взяти». То форма його довела, що його вбили. То так мало бути, чи що?..
Зауважимо тут, також, те, що о.А.Піджарко, який ховав Степана Навроцького (він був один з тих, хто були найближче до цих подій), записав тоді, що Степан замордований невідомим злочинцем.
* * *
Символічно, що тіло стигматика Степана Навроцького було привезено до Ракобовт у Страсну п’ятницю. В цей же день його приготували до поховання, переодягли у світський костюм та поклали у притворі церкви.
О.Михайло Сопуляк пише у своїй книжці, що тіло Степана пізнавали за ознаками, на які він звертав увагу заздалегідь: за пальцем на нозі, золотим зубом і кучерями. Про це згадували свідки минулих днів також тепер і нам, зазначаючи, однак, що його цілком можна було зпізнати й по обличчю.
Звертає на себе увагу те, що все це відбувалося на тлі двох незвичайних моментів. Перше, такий перебіг подій був передбачений Степаном заздалегідь. Друге, що в особливий спосіб свідчить на користь післанництва та обраності стигматика, це те, що після двох тижнів, які минули по його смерті (про точні дати мова йтиме далі), лежачи під відкритим небом, тіло Степана Навроцького поводило себе зовсім не так, як інші мертві тіла (було гнучке, «таке свіженьке, як живої людини» (Л.Карп’як), не задубіле , без ознак розкладу), а з ран його потекла свіжа кров («якби щойно хтось врізав» (М.Луців)).
Ховав Степана Навроцького у неділю, 16 квітня пополудні о.Адріян Піджарко. Зібралося багато людей. Все було, як звичайно на такій події. Все, крім одного: ховали стигматика, ховали в день Христового Воскресіння.
Чи це не символічно? Особливо з позицій дня сьогоднішнього. Адже тоді в 1944 році клали в могилу нашу свободу, волю України, якій посвятив своє молоде життя Степан Навроцький.
Отже Нова Лодина. Село, з якого Степан разом із супроводжуючим його 24-річним Йосифом Стернюком виїхали в останню свою одноденну подорож.
Сонячного травневого дня 1996 року ми під’їжджали до цього села, щоб зустрітися з родиною загиблого разом зі стигматиком хлопця. Рідний брат Йосифа, Іван Стернюк розповів нам про останні години життя хлопців. У післявоєнні роки та після повернення із «неволі» він намагався довідатися про обставини смерті старшого брата.
— Степан був тут, у нас. Аж за третім разом поїхав і його вбили. Коли був перший раз, то мій брат (таки той самий) завіз його до Ракобовт, там його лишив і вернувся. Потому Степан другий раз приїхав ще (це було в 44 році), то його один тутка завіз (його вже нема) в Дернів. А третій раз поїхав і… То навіть не повідали на брата (супроводжувати Степана — прим.). Солтис наш заказав форшпан (чергування). Черга дійшла по колу до сусіда. Він мав їхати, але шось схітрив. Брат також не мав охоти їхати, але що мав робити, солтис приказував. До Нагорещ завіз ‘го і їх помордували. Бандити. Повідали, що то бандеровці зв’язані, але ж то не були бандери. Були бандери, а були й бандити, а більше було бандитів, як бандерів.
Вони поїхали ще перед обідом, звідти, з Лодини. В суботу. Наверха на конях. Брат мій і Степан. Досить того, як вони від’їздили, то такий сніжок падав. Вони на верхах, бо болото таке-о було і сніг падав. А після того взялася така заметіль, в неділю. Все снігом обкурило.
Ще він (Степан — прим.) казав, що тільки до Нагорець і брат сі верне, а він другі коні возьме і далі поїде. Але там німців вже було, бо під Бродами був вже фронт. Коней не дали, ніхто не знав, шо сі тримати
І вони виїхали, точно я не можу так свідчити, а як я чую по відомостях, то тільки за Нагірці виїхали, а їх там переймили. — Це було вдень чи вночі?
— Вдень. Кажу від нас від’їздили перед обідом. Десь година одинадцята за німецьким часом.
— А коли ви їх знайшли мертвих?
— В середу. В суботу вони поїхали, а в середу ми їх вже…
— Через чотири дні?
— Так, той сніг зачав розтоплюватися, вода була. Нам дали знати, але не казали хто, казали що там двох якихось лежить забитих.
То було при кінці березня. Не можу оприділити число. Якби мені дали календар. Знаю, що то було якраз в польську… пальмову суботу, як вони поїхали. В польську пальмову суботу, а неділю, то снігом курило так!..
Аж дали знати в середу, ми з мамою шукали. Там канал був такий, вода плила, а зверха ще сніг… обмочив… Брата, то там з Желехова один ІІзнав, то витігнули на берег. Так по-сільському зібраний, в чоботях брат — прим.), в такім… То шо кашкета не було. А той Степан, то мав футболку на собі і спортивні, а то все було обдерте. ;.— Спортивні чи, можливо військові?
— А він був в військовім, коли був у нас в хаті, як мали їхати. А з него все здерли: в шинели був, в кашкеті синьому такому… Поздирали.
То він лежав таки в рові, вода без него плила; тут, на грудях, шкіра була, розумієте, поморщена. Вока одного не було; ворони вибрали, чи що, то я не знаю… А брат,— то потім взнали,— брат дуже просився, то йому з револьвера кулю, тут ввійшла, а ззаду (п.Іван показує на потилицю — прим.) вийшла, а потім ще сокирою голову розрубали…
— А коли поховали Вашого брата?
— В середу знайшли, а зараз в четвер ховали. То, розумієте, тепло оралося,
— А коли Степана забрали звідти?
— Аз Степаном… Ми так лишили Степана того, бо то були розрухи, ми боялися, щоб до нас не прийшли, не побили, не спалили.
— А коли його забрали, Ви не знаєте?
— Його… Я так не знаю… Потому,— всякі люди є,— витягнули його, десь тамка запарпали в земли, прикинули чимось, а щось, може, за тиждень прийшов якийсь старший чоловік, казав, з Ракобовт. Зайшов зо нас: «Де таке щось діялося?» —«Не знаєм, брата привезли, а його там лишили». Він пішов геть до Нагорець і там зі себе скидав плащ,— такий був плащ файний, щоб хтось підводою завіз до Ракобовт. Ніхто не хтів, бо боялися; ану поїду і мене заб’ють. То він тут Степана таки лишив, пішов до Ракобовт. А незабаром приїхала з Ракобовт фіра і забрала його.
Після того, десь за місяць, за півтора той священик-монах до нас приїздив, розпитував як то було. Ще німаки тоді були, бо рускі до нас прийшли в серпні місяці в 1944 році.
Так менше-більше я можу оприділити… де, в якій хаті їх навіть… бо як прибігли кіньми, як виїхали до Соколова, завели до хати, то їх понапували вперед горівкою. Казали, що той Степан мав револьвера, гранату,— ну то неправда, бо він був у нас… їх взяли на сани, вивезли там за село і постріляли… їх в хаті вперед там… точне не буду казав, я ж не можу, но так, як я чув, шо там стодола така була… то їх катували ще, мордували, били. Тримали аж до вечора. Як сі смеркло, просто безпритомних, покидали на сани, на віз і там в таку долину, в Концеву долину завезли і там їх постріляли. Зовсім ввечері їх постріляли. В цю саму суботу ввечері.
— А Ви могли би нам те місце показати?
— Міг би.
* * *
Так звана Концева долина, де були знайдені тіла двох хлопців, знаходиться в центрі уявного трикутника, вершинами якого є церкви у селах Великосілки, Малі Нагірці та Соколів. Цією долиною тече у рівчаку невеликий потічок. В одному з його рукавів зустріли свою смерть Степан Навроцький та Йосиф Стернюк. Зараз цього рукава вже не існує, його зарівняли. Від нього на поверхні залишилися слабкі сліди у місці, де він колись входив у потічок.
Ми вже згадували, що погода в день нашої поїздки видалася нам символічною. Тепла сонячна днина за винятком 30-40 хвилин, коли падав такий нестримний дощ! Якраз у цю неповну годину вклалася розповідь п.Івана Стернюка: злива зірвалася з неба на початку нашої розмови, а припинилася в перші хвилини дороги до місця загибелі хлопців. Але найважливіше було попереду.
Якими враженнями переповнилися б Ви, коли б довелося Вам із певним трепетом в серці їхати на місце, де після мордувань загинуло двоє молодих людей, і перед Вами постала подвійна веселкова арка, спектр кольорів якої повторювався кілька разів, сходячи до землі, обіруч «зеленої могили серед поля»? Ми, майже, в’їжджали під неї. Чи було це Божим знаком на місці смерті стигматика? Можливо, але таке явище зустрілося нам вперше. А що сталося це саме в такому місці, додало ваги нашим переживанням.
До останнього часу не було точно відомо про дату смерті Степана Навроцького. Сьогодні можна твердо сказати, що хлопці загинули 1 квітня 1944 року, оскільки це підтверджують два незалежні достовірні свідоцтва.
П.Іван Стернкж чітко пам’ятає, що це сталося пізно ввечері у суботу перед польською Вербною (”пальмовою”) неділею. 1944 року Великдень східні церкви святкували 16, а римо-католики – — 9 квітня. Вербна ж неділя — за тиждень перед Воскресінням. Отже, «польська пальмова субота» була 1 квітня 1944 року.
Датування, за словами очевидця, який як можна помітити, пам’ятає навіть дрібні деталі подій, саме по собі достатньо достовірне, хоча і залишається все ж лише найбільш ймовірним, а не точним.
За сприяння однієї з громадських організацій були надіслані запити у Буський та Кам’янко-Буський відділення ЗАГСу, де повинні були б зберігатися церковні книги з тих часів, відповідно з села Ракобовти (де поховано Степана Навроцького) та зі с. Лодина (до поховано Иосифа Стернюка). На запит щодо дати смерті Иосифа Стернюка прийшла відповідь, що книги з записами про смерть за 1930-1946 роки по с. Лодина не збереглися. Але завдяки Божому провидінню така книга збереглася по с. Ракобовти. Виписка з неї про смерть Степана Навроцького вміщена в кінці цього збірника. Для нас важливо, що запис зроблено в ті дні і тими людьми, що були найближче до згадуваних подій. Там вказані те ж місце смерті і та ж дата.
Згадаємо тут ще про певне співпадіння в датах смертей двох інших наших відомих стигматиків. Евстахія Бохняк померла також 1 квітня але 1974 року, рівно через 30 років після смерті Степана Навроцького. А с.Міріям (Анастасія Волошин) майже через 50 років в день перво-мученика Степана, 9 січня 1994 року.
* * *
Ми віримо, що смерть Степана Навроцького не стала завершенням його місії. Свідченням того є, серед іншого, спогади о.Я.Тихого. Окрім о.Ярослава підписану світлину Степан подарував ще кільком особам, які також, напевно, багато чому в своєму житті завдячують заступ-ництву стигматика.
Пам ‘ятаймо, що у тяжкій скруті він радив приходити до його могили й молитися. Але згадуймо тоді також і про його приклад відданості Божій волі, наполегливості у її реалізації, покірності у власній жертовності та мовчазній терпеливості у несенні тяжкого та світлого, бо праведного хреста, яким було його життя та післанництво.
На слова Лесі Українки про те, шо «путь на Голгофу велична тоді, коли тямить людина, на що й куди вона йде», можна впевнено опертися при оцінці життя та, особливо, останніх днів нашого стигматика. Два речення із спогадів п.Люби Карп’як є достатньо яскравою ілюстрацією: «Моя мама просила, молила Степанка: «Не йдіть нікуди по смерть»».
Про що міг думати цей юнак 1 квітня 1944 року, знаючи, що проходить верхи на коні останні метри свого життя? Можливо про те, що його смерть стане символом жертовності, самопосвяти та відданості Божій волі? Напевно, ні. Про те, що його Голгофа викупить багатьох українських повстанців, дивізійників, цивільних осіб? Напевно. Але думається, що найголоснішою линула з його серця молитва до Бога за рідну Україну, яку залишав, за її народ, який в майбутні десятиліття повинен був з Божою допомогою перейти свій страшний та кривавий шлях на Голгофу, щоб бути розіп’ятим на перехресті тисячоліть, аби потім воскреснути у Божій славі та стати доказом сили та святості Христової віри.