СТИГМАТИЗАЦІЯ В ХРИСТОВІЙ ЦЕРКВІ

Словом стигматизація позначається комплекс містичних явищ, які мають провідником конкретну особу — стигматика. Одним з елементів цього комплексу є поява стигм, тобто ран, подібних до тих, які одержав Ісус Христос від моменту ув’язнення до зняття Його тіла з хреста: на долонях рук та ногах від цвяхів, на грудях від списа, на чолі від тернового вінця, на плечах, спині та обличчі від несення хреста та бичування, деколи кривавий піт чи сльози. Стигми дали назву всьому явищу, але слід ше раз підкреслити, що вони е лише одним з проявів стигматизації. Буває й так, що стигматизація проходить укрито — без зовнішніх ран.

Одне з первісних значень слова стигматизація (стигма по-грецьки — пляма, знак) — це процес клеймування рабів. Інше значення — спосіб фіксації відношень до божества. Геродот (5 ст. перед Р.Х.), описуючи храм Геркулеса в Єгипті, пише про незаконність захоплення біглих рабів, які знайшли притулок у цьому храмі, якщо на їх тіла нанесені певні знаки, що означають самопосвяту божеству. Говорячи про стигми в релігійному сенсі, прийнято посилатися на св. Павла. У його посланні до галатів {6,17; з’явилося не пізніше 67 p.), напевне, вперше йдеться про характерні нові Христові знаки чи рани, на противагу старим знакам обрізання: «Я ношу знаки (stigmata) Icyca на моєму тілі». Однак, ці стигми у Павла не були містичного походження, а отримані ним протягом проповідництва від його противників (II Кор. 11,24). В період переслідувань християн, жертв деколи клеймували іменем Христа на чолі. Подібні стигми монахині Інколи наносили собі самі для власного захисту, як це було у випадку св.Ебби (Ebba). Деякі християни клеймували себе хрестом або ж ім’ям Спасителя на руках. У джерелах з перших століть згадується також про інші каліцтва, які спричинювали собі добровільно християни.

Загальновідомою, і як вважається, першою особою, на котрій стигми з’явилися чудесним чином, був св.Франціск Бернардоне з Асижу (1181/82 — 3 жовтня 1226), засновник чину Братів Менших (Брати Франціскани). Подібні приклади, відомі в історії до нього, оголошені церквою неправдивими. Біографи св.ФранціскаТоммазо Челано (Сеіапо) та св.Бонавентура (1221 — 1274) розповідають, що вранці 14 вересня 1224 року, за два роки до смерті, під час роздумів Франціска над стражданнями Христа у його келію на горі Алверно (Alverno) спустився шестикрилий серафим, несучи між своїми крильми розп’яття. Коли видіння зникло, на тілі Франціска виявилися п’ять Христових ран: на боці від списа, яка кривавила, на руках та ногах від цвяхів. Про рани Франціска свідчить серед інших папа Александр IV (1254 — 1261). Франціск був канонізований через два роки після смерті 15 липня 1228 року папою Григорієм IX (1227—1241).

Відомою також є покровителька Італії св. Катерина Сієнська iBenincasa; 25 березня 1347, Сієна, Італія — 29 квітня 1380, Рим), її зображають на образах або з Христом. який пропонує їй на вибір дві корони, золоту та тернову, або, частіше, із стигмами на руках та перстенем. Цей перстень з діамантом та чотирма перлами вона отримала від Ісуса Христа при містичних заручинах. На 17 році життя (1363 р.) Катерина прийняла габіт III чину св.Домініка. Свої рани, як засвідчує її духівник та біограф Раймонд (Raymond) з м.Капуа, Італія, отримала у 23 роки. Згодом мала відношення до вищих владних церковних справ. Відіграла основну роль у полагодженні стосунків флорентійської республіки з папою Григорієм XI (1370 — 1378), у його поверненні з Авіньйону до Риму та ін.. Канонізована у 1461 році Пієм II (1458— 1464). Залишила 380 листів, 26 молитов та 4 трактати — «Діалоги св.Катерини» — записи її екстатичних (в екстазі) переживань. Показовим прикладом негативного ставлення до стигматиків є вказівки щодо Катерини Сієнської наступних пап Сикста IV (1471 — 1484) та Інокента VIII (1484— 1492). Перший, зокрема, у своїй буллі з 1475 року, попри репутацію Катерини та чисельних гідних довіри свідків, наказує під загрозою відлучення від церкви стерти стигми з картин із її зображеннями та забороняє висловлювати свою віру у правдивість її стигматизації.

У 19 столітті відомими стигматиками були Катерина Еммеріх (Emmerich; 8 вересня 1774 — 9 лютого 1824) з Німеччини; Марія Мерль (von Mori; 1812— 1868) з Калтерну, Тіроль, Австрія, стигматизована у 1839 році; Марія Домініка Лаззарі (Lazzari), донька мельника, стиґматизована 1835 року; Луїза Лато (Lateau; 1850– 1883), бельгійка з селища Буаден (Bois de Maine) поблизу Шарлеруа; німкеня Марія Фуртнер (+884).

Анна Катерина Еммеріх народилася у селищі Фламське під Косфельдом недалеко Мюнстеру (земля Вестфалія). 13 листопада 1803 року стала монахинею. Незадовго перед вступом до монастиря вона мала видіння, в якому одержала терновий вінець. Рани від нього показалися пізніше. Часті екстази не сприймалися сестрами, й вона мала через те прикрі непорозуміння та додаткові терпіння. Відчути та оцінити її внутрішній світ зумів священик Ламберт (Lambert; +1821), французький емігрант. Третього вересня 1812 року вперше підчас екстази появилися на руках Катерини Еммеріх кривавлячі стигми. Від того часу вона нічого не їла. Лікарі, пробуючи надаремне «вилікувати» її рани та змушуючи під монашим послухом приймати їжу, спричинювали їй додаткові страждання (всю їжу з болем повертала). За офіційними дорученнями її обстежували тричі. Під час другого такого дослідження протестант д-р Рефус (Rehfuss) прийшов до висновку, що має справу з чимось надприроднім.

Луїза Лато була донькою бельгійського робітника. Стигми появилися у дівчини вперше 24 квітня 1868 року та періодично з’являлися щоп’ятниці; спершу на боці, потім на стопах, долонях, плечах та чолі. З 1871 року до смерті, окрім святого Причастя, не вживала ніякої їжі. Було багато людей яким вона допомогла, натомість бельгійська Медична академія у 1874-75 р. після обстежень зробила висновок, що причина явищ Луїзи Лато — якась нервова хвороба.

Повну кількість стигматиків вказати важко; не всі випадки зафіксовані у писемних джерелах, до деяких висловлюється різне ставлення (як ми вже бачили це на прикладі Катерини Сієнської). Автор 1628 року Райсіус (Rayssius), крім Єлизавети Спслбек (Spaelbeck), описує ще 25 випадків стигматів. Француз д-р А.Імберт-Ґурбейр (Imbert-Gourbeyre) на 1894 рік з часу св. Франціска нараховує 321 стигматика. Тоді йому не могли бути відомими наступні стигматики, з 20 століття. Джемма Ґалгані(Сalgani; 1878 — 1903) з м. Лукка, Італія, стигматизована вперше 8 червня 1899 р. Мала не лише п’ять Христових ран, а й терпіла від бичування та тернового вінця. Рани виявлялися періодично щоп’ятниці. Гелєна Пєльчар (+1926), польська стигматичка. Тереса Нойман (Neumann) з Коннерсройт, Баварія, Німеччина. Народилася у Великодню п’ятницю 8 квітня 1898. Перші стигми отримала на верхній поверхні рук та ніг на страсну п’ятницю, 2 квітня 1926 року, з її очей тоді потекли криваві сльози. З того часу не вживала ніякої їжі, крім Причастя. Рани на внутрішній стороні долонь та стіп появилися за рік, у Великодню п’ятницю 15 квітня 1927 p., а в наступні роки відкрилися на боці, плечах та чолі. Свого часу оцінив її та написав про неї (1940) Львівський вірменський архиєпископ Й.Теодорович. Отець Піо (25 травня 1887 — 23 вересня 19б8) з Петральчини, Італія. У 15 років вступив до монастиря оо. Капуцинів, а у віці 23 літ його висвячено на священика. Укриті стигми одержав 20 вересня 1915 року, які рівно через три роки, 20 вересня 1918 р. стали видимими. Карл Вагнер у своїй книжечці «Розповіді про отця Піо» (у 1995 р. її перевидали наші оо. Василіяни з німецько-австрійського видання 1968 р. українською мовою) серед іншого описує ці п’ять Христових ран та зазначає, що вони були постійно відкриті. Читач може скласти собі образ про о. Піо з цієї книжечки, тут же ж зазначимо, що священик-стигматик відійшов від нас 23 вересня 1968 року. Поховано його через три дні за участі близько 60 тисяч прочан та багатьох священиків у крипті нової монастирської церкви в Сан Джіованні Ротондо. У 20 столітті відомо також про кількох українських стигматиків, з яких назвемо шістьох: Евстахія Бохняк, Настя (с.Міріям) Волошин, дівчата Гануся з К. на Яворівщині, Оля з С. на Стрийщині, Параня Наконечна та Степан Навроцький.

Більшість стигматиків — жінки, відомо лише близько 40 випадків чоловічої стигматизації. Серед них Бенедикт Режіо (di Rhegio), капуцин з Болонії Італія, мав знаки тернового вінця (1602 p.); Карол Сезія (Sazia) стигму на боці; Філіп Екюрі (de Aqueria) мав усі Христові рани; францісканець Джон Ґрей (Gray) з Шотландії. Рани ж Ніколаса з Равенни, Італія, виявилися лише після його смерті; також після смерті були знайдені знаки на серці францісканця Ангелоса Паса (del Pas) з Перпіньяну, Франція та Матея Чарері (Сагегу) з Мантуї, Італія. Вищезгадані о. Піо та Степан Навроцький, наскільки нам відомо, є поодинокими представниками чоловічої стигматизації у XX столітті.

Між стигматиками були як духовні так і світські особи. Серед монаших чинів найбільше стигматиків зафіксовано у францісканців та домініканців, членами яких були Франціск Асізький та Катерина Сієнська. Цікаво, чи Боже Провидіння дійсно так зарядило, а чи ці чини, пам’ятаючи про приклад своїх визначних попередників, намагалися фіксувати кожен такий факт, тоді як інші ордени чи згромадженя часто могли з нерозумінням сприймати ці Божі дари (як ми бачили на прикладі Катерини Еммеріх)?

Відомі стигматизованї особи практично цілком представляють європейські території. Нами вже згадувалися Італія, Німеччина, Австрія, Бельгія, Шотландія, Франція, Польща та Україна. У життєписі францісканки Сесилії Портаро (+1640) з Палермо, Італія, згадується про мавританську невільницю Асю у якої появилися стигми після хрещення.

Вік стигматиків на час отримання перших стигм — різноманітний. ФранцІск мав 43 роки, Катерина Сієнська 23, домініканка Деліція Джовані (di Giovanni; +1642) між 75 та 82 роками. Серед стигматизованих були й діти (від 8-12 років), як, наприклад, українські дівчата 11 -річна Гануся та 13-літня Оля.

Життєвий шлях до стигматизації та її перебіг також індивідуальний. Серед стигматиків є особи з різних суспільних станів; в більшості — незаручені дівчата, хоч згадується і про вдів. Дехто був побожний та невинний з дитинства, але були й такі, що навернулися з «веселого» життя (як, наприклад, Франціск). Були такі, у яких стигматичні явища тривали десятиліттями впродовж усього життя, наприклад, у Домініки з Парадизу (+1555) з 28 до 80 років, Тереси Нойман, Евстахії Бохняк, о.Піо. Декотрих стигматиків Боже Провидіння забирало через кілька років їх місії, як Степана Навроцького, який помер мученичою смертю приблизно через п’ять років свого служіння. Були й такі, стигматизація яких укривалася від стороннього ока, як у Насті Волошин, коли вона стала сестрою василіянкою, й такі, шо втрачали цей дар з волі Божої чи власних прогрішень.

До початку 20 століття, як подає д-р Імберт-Ґурбейр, 62 стигматизовані особи були визнані Римською Церквою святими. На 1954 рік останньою канонізованою стиґматичкою була Джемма Ґалгані. 2 травня 1940 р. вона була проголошена святою, однак не через стигми, а за свої «героїчні чесноти».

Ступінь участі та наслідування мук Ісуса Христа стигматиками є також різний. З часом він може поглиблюватися, збагачуючись новими містичними проявами. Різними є й виявлення цих терпінь у вигляді ран. Відомі випадки містичних терпінь без жодних ран (укрита стигматизація). Деколи стигми виявляли лише після смерті особи. Випадки, коли всіма стигмами одночасно була обдарована одна особа — виняткові. Це пов’язане як зі ступенем праведності життя цієї одиниці та суспільною потребою саме такої реалізації явища, так і з можливістю організму стигматика витримати ці терпіння. Стигматиків з багатьма Христовими ранами називали у нас «цвітучими». Самі рани, попри те, що вони не підлягають запальним чи гнійним процесам та не надаються до лікування, також різні. Навіть у тієї ж самої особи вони бувають відкриті та кривавлячі або ж засклеплені шкірочкою; такі, що залишають по собі знаки, й такі, що знаків не залишають, періодично зникаючі чи постійні. Рана на боці у одних стигматиків була справа, а у інших — зліва; подібно й зі знаками від несення хреста; в різних місцях на тілі та обличчі з’являлися й сліди бичування. Ця неоднаковість свідчить про те, що терпіння стигматизованих осіб є не просто калькуванням зовнішніх стигматиків. У нас є інші прояви, інші способи… Я б не сказав, шо стигматики є правдиво католицькі святі чи дари, а правдиво латинські, оскільки дуже узгоджуються з певною ментальністю, духовністю латинського Заходу».

Згадаємо коротко про інших українських стигматиків, Евстахія Бохняк народилася у 1903 році в Кристинополі (тепер м.Червоноград Львівської обл.). Батько її помер у 1915 році. мати — у 1937 році. З 1925 року Евстахія не могла ходити, тому змушена була все життя лежати. Була стигматнзована у 1928 році укрито, перші рани одержала у 1934 році. З літа 1937 року впродовж багатьох років крім святого Причастя не їла нічого. Найближчі свідки її стигматизації відзначають, що містичне вона була «матір’ю» чи «ігуменею» всіх наших стигматиків, та що стигматичні явища найяскравіше та найбагатше проявлялися саме через Евстахію Бохняк. Свідчення очевидців дозволяють зробити висновок, що дані їй Божі ласки вона зберегла до смерті. З 1937 року Евстахія проживала у Львові. Померла 1 квітня 1974 року, похована у Львові на Янівському кладовищі (скульптуру Богородиці на її могилі видно з перехрестя вул. Т.Шевченка та Левандівської).

Анастасія Волошин (сестра Міріам) — найвідоміша українська стигматичка. Народилася 27 жовтня 1911 року у с. Красне повіт Ярослав (зараз територія Польщі). Стигми одержала у 1935 році. У травні 1936 року стала монахинею-василіянкою. Три книги, численні публікації присвятив Насті Волошин о. д-р Гавриїл Костельник, який близько цікавився й іншими нашими стигматиками. У грудні 1949 року с. Міріам виселено на спецпоселення в Читинську обл., звідки вона звільнилася влітку 1956 року. З тих пір мешкала в різних містах і селах у родини, знайомих. В останні роки проживала у с.Шпильчина Перемишлянського району Львівської області, де й померла 9 січня 1994 року. Є свідчення про деякі пов’язані з нею містичні явища, що відбувалися навіть в останні роки її життя. Похована на спільному для с.Шпильчина та м.Бібрка кладовищі.

Параскевія Наконечна народилася 20 лютого 1920 року у с.Сулятич (Жидачівського району Львівської області). Взимку 1935-36 рокії дістала укриту стигматизацію, яка далі розвивалася поступово. У Великому Пості 1937 року мала рани тернового вінця на чолі та знаки на долонях та на ногах. Детальніші дані про її житгя та стигматизацію нам не відомі. Померла Параня Наконечна 18 (за іншими даними 22) березня 1953 року у віці 33 років. Похована у Сулятичах.

Гануся з К. на Яворівщині народилася у 1926 році. В 11 років у Великий піст 1937 року одержала всі стигматичні рани. Оля з С. на Стрийщині, народилася 1925 року. Містичні переживання мала з 6 років. У жовтні 1938 року дістала всі стигми (на чолі, долонях, ногах, боці). Стигматичні явища у Ганусі та Олі припинилися в період 1944-46 років. Зараз вони ше живуть. Ми не називаємо ні їх прізвищ, ні місць проживання, щоб не створювати додаткових клопотів сім’ям.

Знайомство з життям наших стигматиків переконує, що вони як стигматики Східної Церкви, творять разом із західними хоч і свою власну, але водночас спільну суцільну — бо харизматичну — систему стигматизації, яка саме на українському грунті у часи жорстоких зламів вашої долі осягла найбільшого розквіту в своїх проявах.