СТЕПАН НАВРОЦЬКИЙ—БОРЕЦЬ І ЖЕРТВА ЗА УКРАЇНУ

Вступ

Писати про явища стигматизації не просто й не легко. Вони пов’язані з релігійними явищами, з Церквою, крім того, як явища надприродні, незвичайні, мають також відношення ло медицини, яка не раз пояснює їх поверхово та несправедливо.

Стигматики — це особи, на тілі яких з’являються рани, в першу чергу на руках, ногах та чолі, які мав Ісус Христос перед Своєю смертю.

Зі сказаного видно велич та складність порушеного тут питання. Можна б закинути мені, що я, за освітою юрист, а не представник Церкви чи медичного світу, забираю голос на таку «делікатну» тему. Хто матиме терпеливість прочитати мою писанину до кінця, може, зрозуміє мене, чому я хочу привернути увагу до першого в нашій Церкві та народі стигматика-мужчини. та зробити все, щоби ми про нього не забули і дали належну оцінку.

Досі нараховують понад 700 стигматиків і стигматичок, із яких Церква визнала святими лише понад 60. Отже, Церква дуже обережно підходить до таких осіб і явищ, тим більше, що деякі стигматики після виконання своєї місії в подальшому своєму житті ставали звичайними людьми і не мали а ні стигм, а ні інших, пов’язаних зі стигматизацією, дарів.

Хочу тут підкреслити, що Степан Навроцький після того як одержав стигми, вже не втратив того дару та зберіг його до своєї мученицької смерті і навіть після неї.

Короткий життєпис

Степан Навроцький народився в 1922 році в селі Залуква коло Галича Івано-Франківської області. Сім’я селянська, мати полька, хрещена в костелі. Степан, найстарший із дітей і його три сестри, з яких наймолодша померла скоро після народження, були хрещені в церкві.

Степан, як кажуть на селі, був «назначений» ще з дитинства. Невідомо і чим воно було пов’язане, але великі пальці («палюхи») обох його рук не згиналися (не мали фалангів?), а коли було йому три роки, мав операцію на першому великому пальці правої ноги, з якого була усунена кістка.

Як усі діти на селі — ходив до школи, пас корови, вчився в школі з перервами. Після приходу радянської армії через деякий час працював на залізниці в Івано-Франківську. В 1940 році, коли повертався ввечері додому, у його селі, біля каплиці, з’явилася перед ним ясність чи світло, а згодом перед самою каплицею побачив він дідуся, якому сказав: «Слава Ісусу Христу». Дідусь, а мав це бути апостол св.Петро, повів його до каплиці (двері якої були зачинені, проте самі відчинилися), прийняв від нього присягу і відпустив його додому. Про зустріч та присягу Степан повинен був зразу розповісти батькам, але вони вже спали, коли він повернувся додому і тому того дня чи вечора він нічого не розповів . Більше на роботу на залізницю він не пішов. З цього часу почалася його, спочатку скромна та з часом щораз більше викристалізувана. місія стигматика.

Ще два слова про капличку: як багато інших, вона стала жертвою боротьби з «опіумом народу», тобто з релігією та Церквою, була знищена. Тільки в 1990 році її дуже гарно відбудували та посвятили, якщо не помиляюся, на празник aп. Петра та Павла.

У рідному селі Степан, від часу присяги в каплиці, лише «завмирав», як розповідає молодша від нього на п’ять років сестра Юлія, (зам.Черепій). У зв’язку з «завмиранням» до Залукви почали приходити люди з ближчих і дальших сіл. Вони чули з його уст слова про Бога, церкву, релігію.

Цими подіями скоро зацікавилася влада. Степана не один раз арештовували, брали на «перевиховання» від яких на пам’ятку він мав обрізані п’яти й обпалені плечі.

У рідному селі, як уже було сказано, явища, пов’язані з майбутньою повною стигматизацією, обмежувалися його «завмиранням», голосами ангела з його уст, виходом його душі із тіла, інформацією про майбутнє та віддалене.

У 1941 році Степан Навроцький переїхав у Львів, де у нього, дев’ятнадцятирічного юнака, повністю розкрилися всі дари стигматизації.

Про 1941-1944 роки буде йти окремо мова в наступному розділі. Цей його життєпис закінчу тим, чим закінчується кожен життєпис — смертю нашого стигматика. Він помер мученицькою смертю 1 квітня 1944 р. В с.Лодина, був похований через два тижні, на сам Великдень 1944 p., в с. Ракобовти коло Буська, Львівської області.

Перший стигматик-мужчина в нашій Церкві й нашому народі

Насамперед хочу підкреслити, що явища стигматизації відомі переважно в католицькій церкві й усі стигматики, як про це свідчить література на цю тему, найбільше шановані в Католицькій Церкві.

У нашій Греко-Католицькій Церкві стигматики з’явилися в сорокових роках нашого століття. На нашому західноукраїнському горизонті до Степана Навроцького вже були відомі три наші стиґматички: Настя Волошин, Євстахія Бохняк і Ганнуся Труба. Не моя мета про них писати — це зробив досить обширно, кваліфіковано, на мою думку, з релігійної та національної точки зору о. д-р Г.Костельник.

Мене цікавить перший мужчина-стиґматик у нашій греко-католицькій церкві та в нашому народі — Степан Навроцький.

Не претендую на те, щоб подати повний, чи, навіть, приблизно повний портрет нашого стигматика — це тільки деякі штрихи до його портрету. Хочу, щоб вони були характеристичні і віддзеркалювали його постать якнайбільш рельєфно та всебічно.

Почну від ствердження, шо Степан Навроцький, як тільки виїхав із свого села до Львова, відразу отримав усі дари правдивого стигматика, в першу чергу — криваві Христові рани на руках, ногах, чолі, лиці та в боці. Цього дару він уже ніколи не втрачав, а рани «пережили» нашого стигматика, про що ще раз згадаю, коли піде мова про його смерть.

Рани з’являлися на його тілі під час екстаз, які в нього регулярно повторювалися щотижня, між четвергом та п’ятницею. Під час екстаз він лежав «непритомний», його устами говорили представники з небесного світу, в першу чергу ангел Гавриїлко, як він (ангел) називав сам себе і говорив дитячим голосом. Крім Гавриїлка, міг говорити устами Степана також князь Володимир Великий, а також княгиня Ольга. У князя був сильний голос (бас чи баритон), у княгині — ніжний, жіночий. Одного разу князь, м. ін. заявив, що не на те він охрестив наш народ, щоби його тепер знищили, а для того, щоб цей народ мав світле майбутнє.

Характерною рисою Степана була його скромність, він нічого не приписував собі, підкреслював, що мусить просити ангела й молитися (особливо в екстазі), щоби прийти до когось з допомогою, або щоби дати йому конкретну відповідь

Жив він у Львові в дитячому будинку-бурсі на вул. Вірменській, 7, крім того, на приватних квартирах на вул.Пісковій, а також і поза Львовом, в Моршині. Багато ходив (чи водив його ангел) по наших західних областях. Підгір’ю, був у Надвірній. Він ішов чи їхав, туди куди його кликали душею люди в потребі, чи навіть у своїх сумнівах. Були випадки, коли дехто під впливом нашого стигматика, а властиво сили, шо стояла за ним, наверталися до віри, церкви.

Цікаво, шо його «не бачили» німецькі патрулі, хоч і могли його зачіпати, бо він зі собою не мав ніяких особистих документів. Паралельно були випадки курйозні, коли німецькі вояки віддавали йому на вулиці почесті, враховуючи його «мундир»: плаш-шинель, чоботи (які м. ін., ще сьогодні зберігаються) та шапку-мазепинку, що її дав собі пошити Степан.

При всій своїй скромності, Степан Навроцький був свідомий своєї місії, знав, що він борець і жертва за нашу справу, знав, шо загине мученицькою смертю.

Вже від часу присяги перед «дідусем» у каплиці, наш стигматик приготувався до свого тяжкого та страшного відходу з цього світу. Недарма дідусь (св.Петро) висловився, що він довго приглядався до Степана перед тим, як вибрав його до місії стигматика.

Незабаром перед своєю смертю Навроцький попрощався з п’ятьма найближчими учасниками його екстаз і кожному дав на пам’ять свою фотографію. На звороті фотографії нарисував свій майбутній гріб і хрестик, просив молитися за нього. Фотографії дістали о.Антін Будзан, О.Ярослав Тихий, Григорій Іваник, Богдан Казимира, та Констянтин Чехович.

Проте, хто його вб’є, наш стигматик говорив у двоякому контексті. Він заявляв, що з чиєї руки він загине — та держава розлетиться, а той народ буде терпіти, але також говорив, що його вб’ють поляки та зате вони майже всі виїдуть з Галичини. Якщо взяти до уваги другий варіант, зокрема наслідки вбивства, то можна погодитися з думкою, що він дійсно жертва польських рук. Степан був убитий 15 березня 1944 ., йому викололи очі, підрізали язик, на грудях вирізали тризуб. Яка іронія долі: син матері, за походженням польки, був вбитий поляками.

Все-таки залишається питання: хто керував рукою, яка вбивала, на чиїй совісті його мученицька смерть — чи дійсно поляків, а, може, німецької чи радянської влади? Історія розкривала не одні таємниці, то ж може й ми колись довідаємося, хто керував рукою, що обірвала життя нашого брата по крові Степана Навроцького.

Серед осіб, які особисто знали нашого стигматика, був і великий князь нашої Церкви, митрополит Андрей Шептицький. Наш стигматик багато разів був в ексцелєнції Андрея, який цікавився Степаном, як і нашими стигматичками. Як доказ позитивного ставлення митрополита Андрея Шептицького до нашого стигматика наводжу такий факт: ексцеленція Андрей передав Навроцькому свою рясу з дозволом фотографуватися в ній і ходити. Одна з вміщених тут фотографій Степана Навроцького показує його якраз у рясі митрополита. Проте він у ній не ходив, був занадто скромний і не мав на те титулу: не був ні священиком, ні монахом.

Чудесні оздоровлення й інші незвичайні явища

На фотографії, про яку щойно була мова, на грудях Степана видно хрест. Це — «апорт», дарунок із того світу. Цей хрест відіграв, як побачимо нижче, активну роль при одному чудесному оздоровленні.

Як і інші стигматики, Навроцький мав дар яснобачення, міг вийти душею з тіла, також з’явитися перед людиною в потребі чи в небезпеці, міг передавати поради, хоч і не було його видно, проте до свідомості даної людини доходили його слова. Степан Навроцькнй завжди підкреслював роль вищої сили — ангела в своїх ділах.

Завдяки Степанові Навроцькому приблизно п’ятдесят хворих були чудесно звільнені від хвороби. Вирішальною, очевидно, була вища сила, проте стигматик мусив перебирати ті хвороби на себе, переборювати їх у своєму організмі. Така є «техніка» оздоровлення хворих у всіх стигматиків згідно з реченням, що «навіть у Бога немає нічого даром»: треба собі на все заслужити, чи самому, чи комусь другому.

Про всі чудесні оздоровлення, чи навіть більшість із них. немає можливості та потреби писати. Бо, як кажуть, хто віритьу щось, то йому непотрібні додаткові докази, а хто не вірить, то йому нічого не допоможе.

Коротко опишу кілька випадків оздоровлень при співучасті Степана Навроцького, в яких особливо видно деякі його властивості, чи риси його індивідуальності.

Про своє чудесне оздоровлення так розповідає греко-католицький священик О.Ярослав Тихий: «Було це в жовтні 1941 року. Львів був зайнятий німецьким військом. Час від часу в місті появлялися полонені радянські вояки, часом хворі й інваліди, які скеровувалися до перехідного табору на вул.Тарнавського, де їм давали тимчасовий притулок і де вони проходили санітарну обробку. Одного дня звернувся до мене з благанням прийняти його на нічліг нещасний полонений. На питання, чи він не хворий на тиф, відповів негативно. На другий день я дав йому хліба на дорогу і він пішов… Через два тижні я захворів на сипний тиф, яким заразив мене мій гість, «подарувавши» мені вошу. Мене перевели в інфекційну лікарню медичного інституту у Львові… Ліків майже не було і хвороби сильно «косили» хворих. Через декілька днів головний лікар п.Барановська показала на мене пальцем, як на певного кандидата до кімнати мертвих. Я був таким, що й без кваліфікованого лікаря можна було догадатися, шо я вже швидко перейду у вічність. Я вже не говорив, нічого не бачив та тільки слух залишився в мене. Ще була слаба свідомість, і я розумів, відчував, що скоро наближається кінець…На вул. Вірменській, в одній з кімнат дитячого будинку лежав на ліжку в екстазі Степан Навроцький, 19-річний хлопець-стигматик. Біля нього були Антін Будзан, Богдан Казимира та мій брат Степан Тихий. На питання Будзана, що діється зі мною в лікарні, Степан Навроцький відповів, що я вже скоро перейду у вічність. Присутні почали просити, щоби мене ще залишити на цьому світі. Один з присутніх запитав, чи є ще яка-небудь можливість врятувати мене, на що Степан Навроцький (чи, може, ангел) відповів, що є, але треба зняти з його грудей хрестик-апорт, накласти на мої груди й відмовити один раз «Богородице Діво». Тоді мій брат Степан Тихий зірвав хрестик із шиї нашого стигматика й побіг до інфекційної лікарні, що по вул.Мечникова, де я лежав… Це вже було після 22-ої години. Впустила брата працююча в лікарні монахиня, яку він попросив разом з ним помолитися й одягнув мені на шию хрестик. Уже під час молитви я сів, разом з ними закінчив молитву й зовсім свідомо відповів, шо почуваю себе нормально. Монахиня наробила шуму, що сталося чудо, а воно й дійсно було. Через декілька днів я був уже вдома, очевидно здоровий.

Мій брат зразу ж повернувся до Навроцького і віддав йому хрестик, а той в екстазі сказав: «Ти взяв хрестик без мого дозволу, то я тобі підставлю ногу». Дійсно, через кілька днів гестапо заарештувало мого брата Степана Тихого. Після того ми кілька разів просили стигматика допомогти звільнити з тюрми мого брата, на що Навроцький відповів, що мій брат повернеться додому на св.Миколая, тобто 19.XII.1941 року. Так воно і сталося: якраз того дня, за п’ять хвилин перед 24-ою годиною».

Попередній розділ може декого з читачів шокувати чи здивувати. Проте, я його доцільно помістив: бачу в ньому елементи подібності між нашим стигматиком і великим італійським стигматиком також із цього століття о.Піо з Петрелчіно (правда, старшого від Степана на 38 років). Обидва походили з селянської сім’ї, часом подібною була в них реакція в мові та поведінці, мали майже одні й ті самі дари стигматизації. Була велика різниця в освіті, бо о.Піо був монахом і священиком. Тим більше мусимо схилити голову перед молодшим нашим братом, який стояв і стоїть на належній висоті серед стигматиків.

Коротко оповім ше про одне чудесне оздоровлення. Мати оздоровленої дитини розповідає; «Був це 1943 рік, коли ми у Львові жили під знаком війни. Серед дітей вибухла епідемія недуг. Моя мала Ірина занедужала, лікарі заявили, що це дифтерія і наполягли негайно віднести дитину до лікарні. За наказом лікаря дитині вставили рурку до дихання, бо малятко вже задихалося. Такий стан тривав більше як тиждень і лікарі вирішили зробити дитині операцію, хоч не давали великої надії на успіх. Операція мала відбутися в п’ятницю, а в четвер до мого чоловіка на роботу прийшов молодий мужчина і запитав його, чому він такий сумний. Мій чоловік відповів, що наша дитина перебуває у шпиталі в дуже поганому стані. Тоді цей гість-мужчина, а був це наш стигматик, сказав що буде за дитину молитися, казав молитися і нам обом. Коли на другий день ранком я пішла в страху до шпиталю, зустріла мене лікарняна сестра (м.ін. також монахиня) і сказала, що сталося чудо —дитина вже кілька годин дихає без рурки. Дитину через кілька днів ми забрали здорову додому». Обидві, мама п.Катерина Ковшевич і її дочка Ірина з чоловіком і дітьми, живуть нині в США.

Я вже висловився вище, що стигми «пережили» Степана Навроцького. Справа в тому, що після вбивства нашого стигматика його тіло лежало три тижні прикрите галуззям, ріщам, землею. Після того, як його знайшли та впізнали (по пальцях на стопах, плечах, вставленому зубі), помили тіло, то й тоді спостерігались незвичайні явища. По-перше, це те, що тіло не загнило й не чути було смороду, а друге, що тоді з його тіла останній раз потекла свіжа кров. Тими свіжими стигмами вища сила, що стояла за Степаном Навроцьким, ще раз підтвердила його місію як стигматика та гідне закінчення місії.

Нижче подаю ще одну фотографію нашого стигматика з особливо активними стигмами на його руках. Нехай Твоя кров, Степане, заступиться перед Всевишнім за наш Народ і за нашу Церкву!

Закінчення

Степан Навроцький має камінний хрест на своїй могилі в Ракобовтах на цвинтарі біля церкви. На хресті — фотографія Степана й жодного напису. Сиротою глядить він на нас із фотографії. Пора подбати про відповідну меморіальну дошку.

Крім того, вважаю, що було би доцільно перенести його прах до Львова, центру наших західних земель. Не сумніваюся, що це заслуга також і Навроцького в тому, що західноукраїнські землі мають сьогодні стабільний і чітко виражений національний характер.

Буде визнанням його боротьби та жертви, коли на Личаківському цвинтарі поставлять йому пам’ятник, під яким спочиватимуть його кості, які треба буде перевезти з Ракобовтів.

На Личаківському цвинтарі є вільна площа, на якій у відомому часі були викинені останки наших січових стрільців. Ця площа повинна бути призначена в першу чергу для місця вічного спочинку наших колишніх політичних в’язнів, репресованих, а також членів їх сімей.

Тут якраз місце на пам’ятник і для Степана Навроцького, жертви за нашу справу, борця за національне лице наших західних земель.

публікується за однойменним виданням Спілки Українських політичних в’язнів

Львів, березень 1991 р.