СТИГМАТИК СТЕПАН НАВРОЦЬКИЙ

У селі Залуква на стіні каплички відкрито меморіальну дошку на пам’ять про стигматика мученика Степана Навроцького. Івано-Франківська обласна Спілка політв’язнів визнала його посмертно своїм почесним членом. 7 листопада відбулись панахида і посвячення меморіальної дошки. Богослужіння провели о.Іван Баглай, о.ВасилІй Завірач, о.Ярослав Тихий (священик зі Львова).

З добрими словами про С. Навроцького до залуквян звернулись репресовані Ярослав Мазурак, Юліан Сикало, священики Ярослав Тихий і Василій Завірач, голова церковного комітету Тарас Криса.

Хто ж такий Степан Навроцький? Про свого незвичайного брата розповідає Юлія Черепій (з дому Навроцька).

— Степан народився в 1922-ому році в Залукві. Був «назначений» ще з дитинства: великі пальці обох рук не згиналися (відсутні фаланги). Великої освіти не здобув. Коли виповнилось 18 років — працював в Івано-Франківську на залізниці (40-ий рік). Одного разу, коли повертався ввечері додому (перед святом ап.Петра), побачив світляного дідуся.

— Сину, ходи за мною, — сказав дідусь і повів його в капличку. Вклякай. Чи ти згоден служити Богові й Україні? Чи присягаєш терпіти муки за свій народ?

Степан прийняв присягу, а коли прийшов додому, то всі спали, отож нікому нічого не сказав. Вранці на роботу не пішов. На розпитування мами відповів: «Мені треба висповідатися. Я буду вмирати».

Пам’ятаю, ми всі пішли в поле, а Степан залишився вдома. Приходимо, а сусід каже, що багато людей було в нас. Степан розповідав їм про Бога, а також казав, що совітів не буде, комуна згине. Забирали Степана в міліцію, багато разів арештовували, знущалися з нього: обрізали п’яти, голки під нігті пхали, плечі припалювали, та його нічого не боліло і кров не текла з ран.

Час від часу Степан завмирав і його устами говорили душі різних померлих людей: князя Володимира, княгині Ольги, Богдана Хмельницького та інших. Брат лежав нерухомо, як неживий, очі закриті, тільки вираз обличчя змінювався, коли з його уст лунав чийсь голос. Коли приходив до себе, то нічого не пам’ятав.

Лікарі обстежували його, казали, шо здоровий.

Стигми (рани на руках, чолі, ногах і зліва на грудях) відкрилися перший раз у Львові. Степан довго йшов пішки, змучився і ліг на землі відпочити. Знову з’явився йому «дідусь» і сказав:

— Не бійся, будеш терпіти рани Христові. З тих пір багато разів на тілі Степана в означених місцях відкривалися рани і текла кров з них, а опісля все зникало, ніби нічого й не було. З дозволу митрополита А. Шептицького, Степан ходив у рясі.

Загинув, брат мученицькою смертю в 1944 році. Перед смертю він прийшов до священика в с. Ракобовти Львівської області і сказав йому:

— Отче, ви збираєтесь їхати, але повернетесь. Паску святити і мене похоронити.

Знайшли понівечене тіло брата в селі Лодина, впізнали його за прикметами. На самий Великдень поховали Степана Навроцького в селі Ракобовти на Львівщині.

Газета «Галицьке слово» 24 листопада 1993 року